Страница 26 из 93
— А скільки точно
тобі
років?
Я похмуро глипнула на нього. Дати свого народження я не знала. Усім сиротам у Керамзіні записували герцогів день народження на честь нашого благодійника.
— Гаразд, тоді скільки тобі приблизно років?
— Чому тебе це цікавить?
— Тому що я чула історії про тебе ще в дитинстві, але ти не здаєшся набагато старшим за мене, — чесно зізналася я.
— Які ще історії?
— Звичайні, — трохи роздратовано озвалася я. — Якщо не хочеш відповідати, так і скажи.
— Я не хочу відповідати.
— Ох.
Потім Дарклінґ зітхнув і сказав:
— Сто двадцять. Плюс-мінус.
— Що? — зойкнула я. Солдати навпроти глипнули на мене. — Це неможливо, — додала я вже тихіше.
Дарклінґ дивився на полум’я.
— Палаючи, полум’я знищує деревину. Воно пожирає її, залишаючи попіл. А сила гриш працює інакше.
— Як саме?
— Використання сили робить нас сильнішими. Воно живить нас, а не пожирає. Гриші здебільшого проживають довге життя. А якщо могутність підсилена…
Він змовк, здвигнувши плечима.
— А ти живий підсилювач. Як Іванів ведмідь.
Ледь помітна усмішка вигнула кутик його рота.
— Як Іванів ведмідь.
Мені спало на думку дещо неприємне.
— Але це означає…
— Що мої кістки і кілька моїх зубів зроблять іншого гришника надзвичайно могутнім.
— Ну, це страшенно моторошно. Невже тебе це нітрохи не турбує?
— Ні, — просто відповів Дарклінґ. — А тепер ти відповіси на моє запитання. Які історії тобі розповідали про мене?
Я стривожено посовалася.
— Ну… наші вчителі розповідали, що ти робиш Другу армію могутнішою, збираючи гришників за межами Равки.
— Мені не доводиться їх збирати. Самі приходять. Інші країни не ставляться до гриш так добре, як Равка, — похмуро пояснив він. — Фієрданці спалюють нас, вважаючи відьмаками, а Керч продає в рабство. Шу Хан розтинає нас, шукаючи джерело могутності. Що ще?
— Казали, що ти наймогутніший Дарклінґ в історії.
— Я не просив тебе лестити.
Я висмикнула нитку, що висіла з манжети моєї
кефти
. Дарклінґ очікувально дивився на мене.
— Ну, — почала я, — в маєтку був старий кріпак…
— Продовжуй, — підбадьорив Дарклінґ. — Розповідай.
— Він… він казав, що Дарклінґи народжуються без душі. Що лише справжнє зло могло створити Тіньову Зморшку. — Я кинула погляд на його незворушне обличчя й поспіхом додала: — Але Ана Куя негайно відсилала його геть і казала, що все це селянські забобони.
Дарклінґ зітхнув.
— Сумніваюся, що той кріпак був єдиний, хто в це вірив.
Я не озвалася. Єва і старий кріпак нікому не подобалися, але я достатньо багато часу провела в лавах Першої армії, аби знати, що пересічні солдати не довіряють гришникам і не відчувають лояльності до Дарклінґа.
За мить він знову озвався:
— Мій прапрапрадід був Чорним Єретиком, Дарклінґом, котрий створив Тіньову Зморшку. Це була помилка, експеримент, до якого його підштовхнула власна жадібність, а може, й лихі наміри. Не знаю. Але відтоді всі Дарклінґи намагалися відшкодувати збитки, яких він завдав нашій країні, і я не виняток. — Він повернувся до мене, прибравши серйозного виразу; на його досконалих рисах відбивалися спалахи вогню. — Я витратив життя на пошуки способу виправити все. І ти — перша іскра надії за багато років.
— Я?
— Світ змінюється, Аліно. Мушкети і гвинтівки — це лише початок. Я бачив розроблену в Керчі та Фієрді зброю. Ера могутності гриш добігає кінця.
Це була жаска думка.
— А… а як щодо Першої армії? У них є гвинтівки. Є зброя.
— Як ти гадаєш, звідки ця зброя взялася? А їхні набої? Щоразу, перетинаючи Зморшку, ми платимо людськими життями. Розділена Равка не переживе нової ери. Нам потрібні порти. Потрібні гавані. І лише ти можеш повернути їх нам.
— Як? — із благанням у голосі озвалася я. — Що я мушу для цього зробити?
— Допомогти мені знищити Зморшку.
Я похитала головою.
— Ти божевільний. Усе це суцільне божевілля.
Я подивилася крізь дірки у стрісі стодоли на нічне небо. Воно було помережане зірками, та я бачила лише безкінечну темряву між ними. Уявила, як стою у мертвій тиші Тіньової Зморшки, сліпа, налякана й без жодного захисту для своєї ймовірної сили. Подумала про Чорного Єретика. Він створив Зморшку, він був Дарклінґом, так само, як той, хто сидить поруч, уважно мене розглядаючи у світлі вогнища.
— А що ти тоді зробив? — поцікавилася я, поки терпець йому не увірвався остаточно. — З фієрданцем?
Дарклінґ знову прикипів поглядом до вогню.
— Це називається Розтин. Для нього потрібна неабияка сила й неабияка концентрація; мало хто з гриш здатний на таке.
Я потерла руки, намагаючись зігнати сироти, якими вкрилася шкіра.
Дарклінґ глипнув на мене і знову перевів погляд на вогнище.
— Невже було б краще, якби я розітнув його мечем?
Було б? Протягом останніх кількох днів я бачила численні жахіття. Проте навіть після жахіть Зморшки у мене в голові залишився образ, який зринає у снах і змушує просинатися: пошматоване тіло бороданя, яке гойдалося в сонячних променях, перш ніж упасти на мене.
— Не знаю, — тихо відповіла я.
Його обличчям промайнуло щось схоже на гнів чи, може, навіть біль. Не прохопившись більше жодним словом, Дарклінґ підвівся і пішов геть.
Я дивилася, як він зникає у темряві, й почувалася несподівано винною. «Не будь дурною, — дорікнула собі. — Він Дарклінґ. Другий за могутністю в Равці. Йому сто двадцять років! Ти його не образила». Утім, я згадувала про те, що промайнуло його рисами, про сором у голосі, коли він розповідав про Чорного Єретика, й не могла відігнати відчуття, наче провалила якийсь тест.
***
За два дні, невдовзі після світанку, ми пройшли крізь масивну браму й славетні подвійні мури Ос Альти. Наша з Малом військова підготовка розпочалася неподалік ізвідси, у фортеці в Полізнаї, але в самому місті нам ніколи не доводилося бувати. Ос Альта була заповідником для найбагатших, для домівок військових та урядових чиновників, їхніх родин, коханок і всіх закладів, які їх обслуговували.