Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 25 из 93

Розділ 5

Кілька наступних днів минули в імлі тривоги та виснаження. Ми трималися подалі від Ві, просуваючись манівцями й вузькими мисливськими стежками настільки швидко, наскільки дозволяла горбиста й подекуди зрадницька місцевість. Я вже геть не розуміла, де ми і як далеко заїхали.

Після першого дня ми з Дарклінґом трималися на віддалі одне від одного, проте я виявила, що завжди знаю, де саме він зараз серед колони вершників. Він не озивався до мене жодним словом, і з плином годин та днів я занепокоїлася, що якось образила його. (Утім, зважаючи на те, що ми лише кількома словами перекинулися, я точно не знала, як саме це мені вдалося.) Урешті-решт я помітила на собі погляд його холодних очей, вираз яких мені не вдавалося розшифрувати.

Я ніколи не була видатною вершницею, і темп, який узяв Дарк­лінґ, давався взнаки. Як я не совалася в сідлі, обов’язково боліла якась частина тіла. Я мовчки дивилася, як смикаються вуха мого коня, й намагалася не думати про жар у ногах і смикання в попереку. На п’яту ніч, коли ми зупинилися, щоб розкласти табір на закинутій фермі, мені від радості захотілося зістрибнути з коня. Але все тіло так заціпеніло, що довелося незграбно зіслизнути на землю. Я подякувала солдатові, котрий попіклувався про коня, й повільно почовгала вгору пагорбом, з якого долинало ледь чутне дзюркотіння струмка.

На березі я вклякла на тремких ногах і вмила обличчя та руки холодною водою. Повітря за останні кілька днів змінилося, і яскраво-блакитне осіннє небо затягнуло похмурими сірими хмарами. Схоже, солдати сподівалися, що нам вдасться дістатися до Ос Альти раніше, ніж налетить негода. І що тоді? Що зі мною станеться, коли ми опинимося в Маленькому Палаці? Що буде, якщо мені не вдасться те, чого вони від мене хочуть? Ідея засмучувати королів була не надто мудрою. Або Дарклінґів. Я сумнівалася, що мене просто поплескають по спині й відправлять назад у полк. Цікаво, чи Мал досі в Крібірску? Якщо його рани загоїлися, його вже могли відправити назад на протилежний бік Зморшки або вигадати якесь нове завдання. Я пригадала, як його обличчя зникало в натовпі в наметі у гришників. Мені навіть не випало нагоди попрощатися з ним.

У сутінках, що дедалі густішали, я витягнула руки, потягнула спину і спробувала відігнати похмурий настрій, який мною заволодів. «Так, мабуть, на краще», — переконувала я себе. Та й як я збиралася прощатися з Малом? «Дякую, що був моїм найкращим другом і робив моє життя стерпним. Ой, і вибач, що я вже давненько в тебе закохалася. Не забувай писати!»

— Із чого смієшся?

Я різко обернулася, вдивляючись у темряву. Здавалося, Дарк­лінґів голос ллється з тіні. Він підійшов до джерела й зігнувся, щоб хлюпнути холодною водою собі на обличчя й темне волосся.

— Ну то?.. — перепитав він, підводячи погляд на мене.

— Із себе, — зізналася я.

— То ти така кумедна?

— Я сміховинна.

Дарклінґ уважно розглядав мене в останніх променях сутінкового світла. З’явилося тривожне відчуття, наче мене вивчають. Здавалося, дорога не залишила на ньому жодного відбитку, крім дрібки пилюки на

кефті

. У мене аж шкіру защипало від сорому, коли я чітко усвідомила, що моя кефта порвана й завелика, волосся брудне, а на щоці хизується синець, залишений фієрданським найманцем. Невже він дивився на мене і шкодував про рішення потягти мене за собою в таку далечінь? Невже він думав, що припустився однієї з нечисленних помилок?

— Я не гриша, — бовкнула я.

— Докази свідчать про протилежне, — нітрохи не переймаючись, озвався Дарклінґ. — Чому ти така впевнена?

— Подивись на мене!

— Я дивлюся.

— Невже я тобі схожа на гришницю?

Гриші вродливі. У них немає прищуватої шкіри, тьмяного сірого волосся й кощавих рук.

Він похитав головою й підвівся.

— Ти нічого не розумієш, — кинув коротко й рушив угору пагорбом.

— А ти не збираєшся мені пояснити?

— Ні, просто зараз не збираюся.

Я так розгнівалася, що хотіла дати йому запотиличника. І, можливо, так і зробила б, якби не бачила, як він розрізав навпіл людину. Тож довелося просто втупитися в точку у нього між лопатками й потягнутися за ним нагору.

Дарклінґові люди розчистили трохи місця на земляній підлозі фермерської стодоли-розвалюхи й розклали там вогнище. Хтось упіймав і забив тетерука, якого тепер смажив на вогні. Це означало, шо нам доведеться розділити небагату вечерю, проте Дарклінґ не хотів заради забавки відправляти своїх людей на лови до лісу.

Я всілася біля вогнища й мовчки з’їла свою невелику порцію. Упоравшись, на мить завагалась, а тоді витерла пальці об уже й так засмальцьовану

ке

фту

. Це була, певно, найгарніша річ, яку мені доводилося чи судилося носити, тож час від часу, кинувши погляд на вкриту плямами й дірками тканину, я почувалася неабияк пригніченою.

У відблисках вогню я спостерігала за

опричниками

, котрі сиділи пліч-о-пліч із гришами. Дехто вже відійшов від вогнища і вкладався спати. Інші зайняли свої місця, готуючись до першої вахти. А решта сиділи біля напівзгаслого вогнища, базікали й передавали одне одному фляжку. Дарклінґ сидів серед них. Я помітила, що він задовольнився власною порцією тетерука. А тепер сидів поруч із своїми солдатами на холодній землі — другий за могутністю після короля чоловік. Він, мабуть, відчув мій погляд, позаяк обернувся й подивився на мене, зблиснувши в сполохах вогню гранітними очима. Я зашарілася. На мій подив, Дарклінґ підвівся й підійшов до мене, простягаючи фляжку. Я завагалася, а тоді зробила ковток, скривившись від огидного смаку.

Квас

мені ніколи не подобався, але вчителі в Керамзіні жлуктали його, як воду. Якось ми з Малом поцупили плящину. Те, як нас відлупцювали, впіймавши, аж ніяк не могло порівнятися з тим, як нас жахливо нудило.

Утім, стікаючи до шлунку,

квас

обпікав, а тепло було таким бажаним. Я зробила ще один ковток і віддала флягу.

— Дякую, — сказала, трохи закашлявшись.

Дарклінґ зробив ковток, дивлячись на вогонь, а тоді озвався:

— Гаразд. Розпитуй.

Заскочена зненацька, я лише кліпала на нього. Мій втомлений мозок аж кипів від запитань, відколи ми покинули Крі­бірск. Я не була певна, що мені вистачить енергії на те, щоб сформулювати думку, й запитання, що вилетіло з рота, здивувало мене саму.

— Скільки тобі років?

Він зачудовано подивився на мене.

— Точно не знаю.

— Як можна не знати?

Дарклінґ здвигнув плечима.