Страница 97 из 158
Вони вчотирьох йшли вулицею далі, минаючи різноманіття товарів: від екзотичних створінь у клітках до дивної зброї, що змусила принців зупинитися зі схвальними вигуками. Були також і лавки, до стелі заставлені «янгольським пилом», маковим молочком й іншими незрозумілими наркотиками, від чого Ківина тривога росла щоразу, коли вона бачила натяк на блискучий порошок. Дівчина досі нікому не розказувала — тим паче Джарену, — через що пройшла в Заліндові, про жахи своєї залежності й післядію. Щойно Ківа бачила «янгольський пил», який безневинно виблискував під люмонієвими променями, її серцебиття прискорювалося, а долоні пітніли. Вона щосили трималася за теперішнє і намагалася не поринути знову в ті жахіття, які ледь пережила.
— З тобою все гаразд?
Це тихе запитання прозвучало не від Кальдона чи Тіппа, а від Джарена.
Ківа напружилася і невідривно дивилася перед собою, зосередившись на чоловікові без сорочки, який танцював з комірцем і ланцюгом навколо шиї, і відповіла:
— Звичайно.
Запала важка мовчанка, а тоді Джарен мовив:
— Якщо не придивлятись, то якось легше. Це їхній світ, їхня норма. Вони бачать його інакше. А ми вийдемо звідси так скоро, щойно зможемо.
Він думав, що вона страждає через ринки, коли насправді Ківа боролася зі спогадами.
— Я в нормі. — Її голос був таким само відстороненим, як і його протягом тижнів. — Кальдон казав, що тут проживають найгірші люди, але я з такими провела десять років. Це не тільки їхня норма — моя теж. Я звикла до цього.
Це була цілковита брехня, а тим паче якщо зважати на спогад про те, що плавало в глечику з кров’ю. Проте останнє, що їй зараз було треба, — це щоб Джарен думав, що повинен опікатись нею через недоречне почуття обов’язку. Чи куди гірше — провини.
Він знову важко й задумливо мовчав, а тоді спробував знову:
— Кі…
— Ось ви де! — обірвав його голос Наарі, що виходила з вулички, яку вони щойно проминули. — Ми знайшли Зофію. Вона за п’ять хвилин звідси.
Ківа мовчки
подякувала
вартовій за те, що перебила Джарена, хоч що той збирався сказати, і швидко пішла за Наарі, коли та повела їх через вузький прохід та іншу величезну вулицю, дуже схожу на ту, з якої вони щойно вийшли. Однак із цього боку пахло свіжіше, дорога бігла вгору, відчувався легкий вітерець, а віддалений звук музики вказував, що звідси можна потрапити просто до відкритої частини Опівнічних ринків, де відбувалися гуляння.
— Де Креста? — запитав Кальдон, коли вони минули ще підозріліші лавки.
— Намагається переконати Магіку віддати нам перстень, — відповіла Наарі, обійшовши чоловіка та жінку, які гучно торгувались посеред дороги. — Зофія відмовляється від переговорів, поки не буде нас трьох. Вона якось дізналася, що нас більше.
У Ківи по спині пробіг морозець, коли вона обдумувала дивну магію жінки, до якої вони йшли, і цей морозець тільки посилився, коли Наарі провела їх в іншу темну вуличку й штовхнула через нефритові двері, вирізьблені в пісковику. Над ними висіла табличка з вишуканим написом гадрійською мовою.
— «
Заходь
,
якщо
посмієш
,
але
упевнися
,
що
точно
розумієш
,
платню
за
вхід
ти
свій
посієш
:
заплатиш
тим
,
від
чого
серцем
млієш
», — прочитав Кальдон.
— Якесь у мене неприємне передчуття, — пробурчав Джарен, однак переступив за Наарі поріг, а решта йшла за ним по п’ятах.
— О-о-о! — вигукнув Тіпп, щойно за ними зачинилися двері. — Тут пахне н-набагато приємніше.
Ківі в ніс одразу вдарив задушливий запах ладану, тож вона змушена була змахнути рукою перед обличчям і примружитись, намагаючись розгледіти кімнату крізь густий серпанок диму. Свічки, а не люмонієві кулі, освітлювали простір, по центру стояв лише один предмет: дерев’яна табуретка, на якій сиділа найкрасивіша жінка, яку Ківі доводилось коли-небудь бачити. Її шкіра була така темна, як і пісковик навколо, насичена й чорна, як смола, покрита срібними татуйованнями з невідомими рунами. Чорнило тягнулося від рук догори й аж до плечей, навіть перепліталося навколо шиї, а тоді зникало під простою домотканою сорочкою. Її волосся й очі теж були такого самого дивовижного срібного відтінку, коли вона всміхнулася і поманила їх ближче, і погляд її засяяв неприродним блиском.
Креста вже стояла там, схрестивши руки на грудях, і дивилася на всіх з-під лоба, — це означало, що за відсутності Наарі її спроби дістати перстень були марні.
— Ласкаво прошу, — озвалася Магіка, і її ледь помітний акцент, не схожий ні на що з того, що Ківа чула, був мелодійним і спокійним, ніби колискова. — Чим можу допомогти?
Креста буркнула собі під ніс, що вона вже сотню разів повторила, для чого вони там, але Зофія далі ніжно всміхалася. Ківі стало цікаво, скільки тій років. На вигляд вона була молода, але визначити точний вік було неможливо, бо щось у її незвичайному погляді свідчило про приховану мудрість.
Кальдон штовхнув Джарена вперед, через що той обернувся і невдоволено окинув кузена поглядом, а тоді зібрався із силами й наблизився до красивої жінки.
— Я…
— Принц Деверік Джарен Валлентіс Евалонський, — відказала Зофія й розпливлася у ще ширшій усмішці. — Така честь, ваша високосте. Проте припускаю, що зараз цей титул вам не належить, так? І все ж це безсумнівно про вас.
Джарен глянув на Наарі та Кресту, але ті лише заперечливо похитали головами. Їхні суворі обличчя вказували на те, що вони нічого не розповідали про нього Магіці.
Ківу знову пробрав морозець, цього разу вона аж здригнулася. Дівчина відсунулася назад, тоді як інші підійшли ближче до Зофії: інтуїція підказувала, що краще триматися на відстані.
— Якщо знаєте, хто я, — непохитно сказав Джарен, — тоді знаєте й за чим. Король Сіблі віддав вам перстень, на який ніколи не мав жодного права. Він належав моєму предку, а тепер — мені. Я б хотів повернути його, якщо ваша ласка.
Зофія схилила голову на бік, її срібне волосся плавно перекинулося з-за плеча.
— Співчуваю вашому нещастю, принце, але не можу віддати вам його просто так. Мені треба підтримувати репутацію.
— Ми нікому н-не розкажемо, — сказав Тіпп, не відводячи від жінки погляду, ніби вона була давньою богинею.
Її очі стали ніжнішими, а голос пом’якшав навіть ще більше, коли вона глянула на нього:
— У тебе добре серце, любчику. Твоя мама пишалась би.