Страница 95 из 158
Після цього попередження він низько вклонився й залишив їх.
— Що з цими Опівнічними ринками? — запитала Креста, упавши на барвінковий диван.
— І що таке М-М-Магіка? — запитав Тіпп, і його очі засяяли, коли побачив у кутку тацю з тістечками, хоч перед цим добряче наївся в приймальні.
— Що те, що інше — нічого хорошого, — відповіла Наарі, і її вираз став напруженим.
Джарен пішов до балкона, зупинився, де закінчувався килим, задумливо вдивляючись в океан.
— Усе гаразд? — прошепотів Кальдон до Ківи.
Вона вдала розгубленість:
— А чому ні?
Зімкнувши губи, він не піддався на її ігри, але не встиг випитати правду, бо Джарен обернувся до них і сказав:
— Опівнічні ринки — це те місце, де я дуже хотів би, аби ми не опинилися.
Кальдон гмикнув:
— Ти просто згадуєш останній раз, коли ми були там.
Тоді Ківа пригадала вечерю з родиною Валлентіс у Річковому палаці та історії, якими вони ділилися, переважно щоб засоромити Джарена — включно з тією, як він провів усю ніч, витанцьовуючи на Опівнічних ринках після того, як Кальдон підлив йому щось у напій.
— Я справді намагаюся не згадувати, — стримано відповів Джарен. А решті він додав: — Частина Опівнічних ринків — та, що простягається над землею, — переважно безпечна й зосереджена на гуляннях та святкуваннях, — це щось схоже на карнавал, тільки круглий рік.
— А і-інша? — запитав Тіпп, кусаючи ягідний пиріг.
— Це підземна частина Ерси, де відбувається все, про що розповів раніше Кальдон: торгівля забороненими речовинами, покупка й продаж людської плоті, наймання вбивць і шпигунів. — Джарен був стривожений. — Це справді не те місце, куди нам варто йти.
Креста закинула ноги на диван, витягнулась.
— І все ж, гадаю, не важко здогадатися, у якій частині ми знайдемо Магіку.
Джарен розчаровано мугикнув на знак згоди.
— Ви так і н-не сказали, що таке М-Магіка, — стояв на своєму Тіпп.
Ківі теж було цікаво, оскільки вона не знала цього слова.
— Як сказав король Сіблі, Магіки дуже рідкісні, — відповіла Наарі, підійшовши до Тіппа й взявши з таці кекс. — Вони походять з-за океану, переважно з Адастрії, хоч деякі з Магарі. З огляду на те, як далеко ми опинилися на заході, Зофія Сейдж, мабуть, одна з останніх. Не можу уявити, що вона перетнула Вендералл й опинилася тут, якби прийшла аж зі сходу.
— Але щ-що вона
робить
? — запитав Тіпп. — К-король сказав, що вона бачить м-майбутнє. Це взагалі м-можливо?
— Ніхто точно не знає, що роблять Магіки, — відповів Кальдон, посунувши ноги Крести з дивана, щоб сісти поряд з нею. Він проігнорував її погляд і продовжив: — Легенда розповідає, що вони наділені даром розумових мистецтв — особливий вид магії, про який ми мало знаємо тут, у Вендераллі. Кажуть, вони що можуть робити все: від передбачення майбутнього до вивідування чиїхось найпотаємніших секретів. Деякі можуть навіть переміщати предмети, не торкаючись їх, а інші можуть обмінюватися думками.
—
Ого
, — тихо мовив Тіпп, і Ківа погодилася з ним.
— То який у нас план? — запитала Наарі, кусаючи свій кекс.
— У нас немає вибору, — сказав Джарен невдоволено. — Нам потрібен перстень, тож маємо знайти її і заплатити оголошену ціну, хай якою вона буде.
— А що, як вона захоче наших первістків? — запитала Креста нахмурившись. — Чи наші нирки?
— Наші нирки? — брови Кальдона злетіли догори. —
Це
тебе хвилює?
Рудоволоса задумливо постукала по підборіддю.
— Я, може, дам їй одну. Проте вона не отримає обидві.
— Креста має рацію, — сказала Наарі. — Не про нирки — це, ну, не беріть у голову. — Вона скривилася й похитала головою. — Але її правда, ризиковано йти з бажанням запропонувати будь-що. Ми не знаємо, що Магіка може захотіти.
— Це все-таки ризик, на який маємо наважитися, — погодився Джарен.
Ніхто не був задоволений, але всі знали, що альтернативи немає. Їм лише залишалось сподіватись, що Зофія Сейдж поступиться перснем за ціну, яку вони зможуть заплатити.
Розробивши швидкий план дій, вони вирішили відпочити кілька годин в окремих кімнатах, з’єднаних із залою, а тоді вже зустрітися ближче до півночі. Проте, на відміну від інших, коли Ківа лишилася сама, вона не намагалася заснути. Вперше від ранку не знаючи, на що відволіктися, вона більше не могла стримувати хвилю того, що ігнорувала цілий день, прокручуючи в голові кожну деталь їхньої розмови з Джареном.
«
Ти
змусила
мене
закохатися
в
брехню
.
Я
навіть
не
знаю
,
хто
ти
…
та
й
чесно
кажучи
,
не
хочу
».
І, мабуть, найгірше:
«
Ми
з
тобою
більше
ніколи
не
побачимося
знову
».
Ківа скрутилася калачиком на своєму блакитному ліжку, руками охопила коліна, а її зранене серце аж вистрибувало з грудей. Вона нарешті дала волю сльозам, які стримувала годинами, дозволила їм стікати тихими ріками по щоках, і весь час тільки й благала, аби біль послабився.