Страница 65 из 158
— Не треба, — прохрипів він. — Не кажи мені, що це не моя провина. Я мусив знати — мусив
зупинити
її. Якби зробив це, нічого б цього не сталося. І може, мама… — він замовк, але запізно, і Ківа встигла почути в його голосі біль.
Вона знала, що Тор збирався сказати: «
Можливо
,
мама
була
б
жива
».
— Послухай мене, — розлючено випалила вона, під’їхавши так близько, як дозволив Зефір. — Зулейка тримала свою магію в секреті не просто так — вона
не
хотіла
, щоб ти знав. Тому, хоч я і розумію твоє бажання звинувачувати себе, — це було ще м’яко сказано, якщо брати до уваги її власний біль, — ти не несеш відповідальності за
те
, що вона зробила. А от мама… — Ківа переконалася, що Тор уважно слухає, а тоді продовжила: — Та мить, коли вона вперше використала смертельну магію, стала початком її кінця. Ти нічого не міг вдіяти.
— Але я…
— Жодних «але», — урвала його Ківа. — Те, що ти відчуваєш, справедливо, але це ще й
неправильно
. — Її голос став ніжнішим, коли вона додала: — Ти хороша людина, Торе. І якщо не віриш мені, дай відповідь на запитання: якби міг зупинити Зулейку від того, щоб ранити когось, то чи зробив би це?
Тор глянув недовірливо:
— Звичайно! Я вже сказав, що…
— Тоді замість того, щоб відчувати провину й сором, — перебила його Ківа, — тримайся за це. Тому що понад усе саме це віддзеркалює твою чесність і твоє серце.
Торел роззявив рота, але потім знову стулив, його вираз був задумливим, коли обмірковував Ківині слова. Нарешті він визнав:
— Мабуть, ти маєш рацію.
— Авжеж, — сказала Ківа. — Але в чому саме?
— Мені треба було поговорити про це, — відповів Тор. — Навіть якщо я не хотів.
— Важкі розмови ніколи не даються легко, — відказала Ківа.
Тор пирснув:
— Це жахливі слова.
Ківа відчула полегшення, побачивши, що в нього піднявся настрій, хоч і не сильно.
Однак потім Тор посерйознішав і сказав:
— Потрібен час, щоб прийняти ці почуття, але обіцяю, що намагатимуся. І я не знаю, що це для мене, але усвідомлення, що Зулейка заплатить за все скоєне, допомагає. Вона може бути нашою сестрою, але вчинки мають наслідки, і незабаром настане час їй дізнатися про це.
Останні слова прозвучали так жорстоко, що Ківа аж здригнулася, пригадавши, що він невипадково став генералом бунтівників, і точно не через свою доброзичливу поведінку.
Подумавши, що краще змінити тему, Ківа мовила:
— Щось іще турбує? — потім додала: — Я не мала змоги запитати, як ти почуваєшся через те, що Ґалдрік… ну,
живий
.
Тор перевів погляд на чоловіка, про якого йшлося. Він їхав досить далеко попереду, щоб почути цю розмову.
— Чесно? Не впевнений у тому, що відчуваю.
— Ви раніше були близькими?
— Я так думав, — відповів Тор. — Але оскільки він теж брехав мені весь той час, я зараз не можу сказати, що відчуваю до нього приязнь. Якби Ґалдрік розказав мені про магію Зулейки раніше, тоді… — він зупинився і похитав головою. — Я не можу змінити минуле. Проте досі він мене дратує.
— Ось такий життєвий девіз, — сухо сказала Ківа.
Губи Тора сіпнулись вгору, і він запитав:
— Як
ти
почуваєшся через усе, що пройшла? Заліндов? Навок? Зулейка? — і нерішуче додав: — Джарен?
Ківа завмерла, бо не очікувала, що Тор почне ставити запитання їй.
— Я…
Від відповіді — і брехні — її врятувало повернення Кальдона й Крести, які попередили про сторожу неподалік і запропонували стати на перепочинок, поки Сірі гвардійці пройдуть повз.
Коли їхати далі стало безпечно, Ківа швидко повела Зефіра вперед, аж поки порівнялася з Ейдраном і молилася, аби брат забув, що вона так і не відповіла на його запитання. Щойно Ешлін заговорила з Торелом і поїхала з ним уперед, Ківа полегшено видихнула. Ейдран дивно на неї глянув, але нічого не сказав — час летів, а він так само продовжував мовчати. Його присутність була заспокійлива й непохитна, а від цього приязного мовчання вона вперше за довгий час почувалася справді задоволеною. Байдуже, що її спина почала боліти, а м’язи задерев’яніли — Ківа майже почала насолоджуватися пейзажем зі свого спокійного місця біля нього.
А потім краєвид почав змінюватися, коли вони спустилися глибше в скелясту сіру пустку південного Мірравену, від чого Ківа здригнулася, адже пригадала свою нещодавню подорож на північ. Цього разу ніхто не проїжджатиме поблизу Задрії, але все одно, коли заплющувала очі, бачила привабливе обличчя Навока… і відчувала, як його кулак врізається в її щоку. Уже майже нічого не боліло, Поцілунок Змії увібрався в організм так, що досі прискорював зцілення. Навіть її плече лише легенько пощипувало під кінець цілого дня їзди, що було значно краще, ніж Ківа очікувала.
Першої ночі спати просто неба було неприємно: земля тверда, мірравенське повітря прохолодне, навіть біля вогнища, яке Кальдон підтримував своєю магією. Полотняні укриття, які вони взяли із собою, так і лишилися не розпаковані, бо Ешлін вирішила, що вони не гаятимуть часу на розкладання цілого табору, якщо, звісно, погода не змусить. Через це всі намагалися знайти собі місце біля вогню, де кам’яниста земля не так боляче впивалася в їхні занімілі від сідел тіла.
Від цілоденної їзди Ківа стомилася, але після швидкого перекусу з хліба, сиру та в’яленого м’яса, на відміну від інших, не змогла швидко заснути. Річ не лише в тім, що кожна галька під нею видавалася схожою на валун чи що Ґалдрік хропів так голосно, що міг би розбудити мертвого. Річ насправді в тім, що Джарен лежав майже за півтора метра від неї. Востаннє вони спали так близько — навіть
ближче
— тієї ночі, коли вона заснула в його руках після магічного нападу королеви Аріани. Тепер здавалося, ніби це було в минулому житті.
Ківа нарешті задрімала, але не могла приглушити власні думки, тому їй снилися жахіття. Вона знову була в Заліндові. Навок наказував Ксуру напасти на неї. Тіні Зулейки душили її. Жахіття снилися всю ніч, заважали їй спати, і через це вона різко схопилася, коли хтось потряс її за плече.
— Світає, — мовив Кальдон, стягнувши з неї ковдру.
— Треба йти? — нерозбірливо запитала вона, намагаючись роздивитися його.
— Ще ні, — відповів Кальдон. Він старався говорити голосніше за хропіння, що досі лунало навколо них. — Час тренуватися, сонечку.