Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 64 из 158

— А, — мовив він. — Забудьте. — Він рушив просто до Ківи й поставив її на ноги, потім обернувся до вартової. На обличчі в нього було полегшення. — З поверненням, Наарі.

— Поверненням? — її голос був загрозливий, коли вона гаркнула: — Або хтось почне розповідати, або я…

Джарен щось їй сказав, занадто тихо, щоб Ківа почула, а тоді відпустив і вивів її з лазарету.

На відміну від ситуації з Тіппом вранці, цього разу він таки обернувся і поглядом зустрівся з Ківою.

— Дякую, — сказав він. Ця вдячність була тихою, але щирою.

Попри те що її досі обпікав біль від його непохитної образи, ці два слова — і те, як він їх сказав, — означали для Ківи все.

— Хороша робота, сонечку, — пробурмотів Кальдон, коли Джарен і Наарі зникли за дверима. Він обхопив її рукою і притиснув до свого боку. — Знаю, що важко. Але стане краще. Я обіцяю.

Наступного ранку стало очевидно, що найближчим часом обіцянка Кальдона не справдиться.

Як і планували, їхня група прокинулася рано-вранці, щоб вирушити до Джірви. Всього десять осіб: Джарен, Кальдон, Наарі, Тіпп, Креста, Торел, Ґалдрік і Ешлін, також моторошно тихий Ейдран і, звісно, Ківа. Ешлін нахмурилась, коли прийшла й побачила, що всі вони були на конях Стоунфоджа, і заявила, що для того, аби не привертати уваги, їм треба розділитися на групи. Проте Тіпп відмовився залишати Джарена й Кальдона, а Ешлін досі не хотіла спускати ока з Торела й Крести. Наарі, яка тепер знала про все, що сталося після маскараду, не відходила від Джарена ні на крок. Ґалдрік потрібен був, щоб вони швидше дісталися до місця призначення, а Ківа єдина могла використати Руку, щойно в них будуть усі чотири персні. Після того як вони згаяли дорогоцінні хвилини на сперечання, хто з ким залишиться, Ешлін пішла на компроміс і сказала, що група розділиться надвоє — половина піде за перснями, а половина — з Ейдраном до поселень аномалій.

Вона не уточнила, хто в якій групі буде, але всі погодилися і нарешті вирушили в дорогу.

Оскільки столиця Джірви, Їрін, лежала на північному заході Вендераллу, вони планували перетнути Мірравен, а тоді скоротити через Карамор, щоб устигнути раніше, ніж поранений принц Вошелл накаже закрити кордони. Коли вони будуть досить близько до місця призначення, Ґалдрік своєю повітряною воронкою пронесе їх решту шляху. Втім, щоб дістатися того місця, їм все одно треба тиждень їхати верхи. Ківу це не надто тішило — і не лише тому, що її сіро-рябий кінь на ім’я Зефір, здавалося, симпатизував їй не більше, ніж Джарен, Наарі й Тіпп.

— У них є причина ненавидіти мене, — пробурмотіла вона мерину, коли той повернув голову й спробував відкусити шматок її ноги. — Я дам тобі яблуко, нещасний ти звіре.

Окрім коня, який намагався її з’їсти, перші кілька годин подорожі були стерпними. Погода тепла, небо ясне, а в повітрі витало загальне очікування. Тіпп підстрибував на поні, якого знайшли йому у військових конюшнях, шалено схвильований їхньою пригодою — принаймні доти, поки Ківа не намагалася до нього наблизитись. Тоді він поник, і на його обличчі не можна було розгледіти жодних емоцій. Він досі так і не звернувся до неї, а щоразу, коли вона на Зефірі наближалася, шпигав свого поні вперед і поводився так, ніби її не існувало.

Так само як Тіпп, Джарен з Наарі не звертали на Ківу уваги, що хоч і було очікувано, та все ж створило незручну атмосферу в дорозі. Кальдон намагався підняти їй настрій, але сам боровся з власними демонами, адже був так близько до сестри, як ніколи за ці кілька років, тому тільки вони в’їхали в Мірравен, одразу ж поїхав із Крестою вперед, щоб розвідати, де патрулюють Сірі гвардійці.

— Три роки минуло, а він досі не може перебувати поряд зі мною, — похмуро сказала Ешлін, їдучи поруч із Ківою. — Це ж не

я

вбила наших батьків.

Ківа хотіла втішити принцесу, але порадити могла лише те саме, що радили їй самій:

— Просто дай йому час.

Години минали, і група набрала доволі хороший темп. Після швидкої зупинки на обід Ківа побачила, що їде біля Торела, і хоча вона розуміла, що про повну приватність годі й мріяти, мовчання й зосередженість, які він зберігав увесь день, непокоїли її настільки, що вона запитала:

— Усе гаразд?

Торел різко глянув на неї і швидко відвів погляд, а тоді коротко кивнув.

Він, очевидно, не хотів говорити, але Ківу тривожили серйозний вираз і понурий, сповнений болю погляд його смарагдових очей.

— Я справді рада, що ти тут, — почала вона, зупиняючи Зефіра, щоб той не клацав зубами на коня Тора. — Знаю, що в тебе не було вибору, але…

— Я теж радий, що тут, — відказв Тор, і його обличчя полагіднішало, коли він глянув на неї знову, але очі так і лишалися загадковими.

Ківа підштовхнула коня ближче й стишила голос, щоб сказати:

— Ти можеш поговорити зі мною, Торе. Я знаю, що тебе щось засмучує. — Вона ризикнула й промовила: — Якщо це про Зулейку…

— Я не хочу говорити про Зулейку.

Слова його були різкими й гіркими.

Ківа обережно сказала:

— Гадаю, треба. Не можу уявити, що ти відчуваєш, але…

— Правильно, не можеш, — відказв він, натягнувши віжки.

Ківа не хотіла залишати все як є. Вони, може, і не бачилися десять років, але до цього Торел завжди був на її боці — не просто як брат, а як друг. Навіть після їхнього возз’єднання він часто ставив Ківине щастя вище за своє, так, що ледь не загинув, захищаючи її.

Проте їй не потрібен

його

захист. І вона не хотіла, щоб він пригнічував почуття, поки ті почнуть гноїтися, просто щоб він міг уберегти її від тягаря власного душевного болю.

— Вона ледь не заколола тебе, Торе, — тихо мовила Ківа. — І збиралася напасти своєю смертельною магією, про яку ти ніколи навіть не чув. Я знаю, що це має гнітити.

— Ківо, кажу ж, що не хочу…

— Мені байдуже, що ти кажеш, — твердо відповіла вона. — Можеш ігнорувати мене скільки заманеться, але на найближчий час ми тут застрягли разом, і так чи інакше, нам доведеться поговорити про це. Я б краще зробила це зараз, але якщо ти…

— Вона ледь не

вбила

мене, Ківо, — випалив Тор, обернувшись до неї зі спустошеним виразом обличчя. — Наша сестра, наша плоть і кров. Зулейка роками

мордувала

людей, а я навіть гадки не мав. Вона брехала мені понад десятиліття — як, гадаєш, мене це змушує почуватися? Як мені соромно? Як я

завинив

? Їхня кров також могла бути й на моїх руках.

— Торе, — прошепотіла Ківа.