Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 26 из 158

Глава 15

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Вони їхали Чорним лісом, і Ківа швидко збагнула, що її везуть на північ, а не на південь. Тепер стало зрозуміло, чому по неї приїхали саме мірравенські солдати. Весілля, найімовірніше, гулятимуть у замку Навока в Задрії, а не Річковому палаці у Валленії.

Ківа була розчарована — і занепокоєна — своєю здогадкою, адже з кожною милею вона тільки віддалялася від друзів.

По дорозі до дикого північного королівства в її голові крутилося стільки запитань. Зулейка вже була з Навоком? Коли

було

весілля? Чи відішлють Ківу після всього назад у Заліндов? Якщо так, то як їй вдасться втекти й самій дістатися до Валленії?

Попереду було надто багато невідомого, і Ківа не могла про це все не думати. За вікном замість буйних альпійських лісів Евалону виднівся скелястий голий Мірравен, і краєвид перетворювався на кам’янисту сіру пустку. У цьому королівстві не було нічого привітного, але Ківа терпіла, адже пам’ятала, що кожного дня вони наближалися до столиці, а відтак до миті, коли вона нарешті зможе звідти поїхати.

Щоночі, коли вони зупинялися на привал на узбіччі чи в шинку одного з похмурих маленьких сіл, щоб не з’їхати з глузду, Ківа обов’язково робила вправи, до яких привчилася з Крестою в Безодні. Активні виснажливі рухи допомагали контролювати думки, боротися з темрявою, яка поглинала її в перші дні в Заліндові. Якщо знову піддасться тій всепоглинальній безвиході, то нікому не зможе допомогти, зокрема й собі. Мірравенці добре її годували, тому Ківа почала набирати вагу, яку втратила в Заліндові. «Ти як мішок з кістками», — насуплено сказала жінка. Попереду її чекав довгий шлях, але вона вирішила з усіх сил бути міцною, морально і фізично, щоб усе витерпіти.

Вони прямували далі на північ, і Ківа згадувала, що знає про Задрію та королівську сім’ю Кілдаріон. Вона вже зрозуміла, що треба уникати короля Навока, але його сестра — принцеса Серафіна — цілковита його протилежність, втілення доброти. І знову ж таки, вона

була

закохана в Міррин. Уже цей факт змушував Ківу ставитися до неї недовірливо.

Крім королівських братів та сестер, Ківа знала про їхню сім’ю небагато. Через Навока їхній батько, Араккіс, був мертвий, а мати, подейкували, втекла задовго до цього, покинувши обох дітей. Ширилися чутки, що вона навіть не встигла залишити територію замку, як чоловік наздогнав її і вбив. Це все, що Ківа про них знала, — мало, ба більше, недостатньо. Про Задрію вона теж не знала нічого. Хіба лишень, що це столиця Мірравену, яка не мала виходу до моря, адже це центр королівства. Попри хвилювання, їй було цікаво дізнатися, як місто могло існувати посеред такої кам’яної пустки.

Лише на дванадцятий день нелегкої подорожі вони нарешті побачили обриси Задрії, минули останню спустошену й пересохлу землю і почали підійматися пологим схилом. Ківа навіть не намагалася приховати своєї допитливості, тому розсунула штори карети й вільно роздивлялася краєвид за вікном.

Місто розкинулося на схилі сірої скелястої гори. Тут не було й натяку на дерева — здавалося, що там лише скелі й каміння. Сонце вже сховалося за небосхилом, тому темні будинки, які серпантином звивалися до вершини, освітлювали ліхтарі. На вершині стояв замок з почорнілого каменю, більше схожий на фортецю, ніж на палац.

Вони наблизилися до фортеці, що захищала місто і була, безумовно, втричі вища й глибша від тієї, що оточувала Заліндов. Усередині в Ківи все стиснулося. Воріт не було — в’їзд до столиці був висічений

у

стіні. Він ніби величезний кам’яний дверний прохід відчинився, коли вартові дозволили їм увійти.

Карета котилася нерівною бруківкою, що звивалася вгору до величного замку, і в Ківи шкіра взялася сиротами. Вона спробувала виглянути у вікно, але в темряві не змогла нічого розгледіти. Будівлі зливалися докупи, а люди, які все-таки наважувалися вийти на цей лютий мороз, піднімали капюшони своїх товстих плащів, щоб прикрити голови. Якщо таким було літо в Мірравені, то яка тоді тут зима? Ківа не хотіла навіть уявляти цього. Вона пробіглася пальцями по своєму дорожньому одягу, який їй дали, коли вони ледь від’їхали від Заліндова: смарагдово-зелена туніка, підперезана ременем, коричневі штани і взуття з хутром всередині. Ківа була вдячна, що її вартові, нехай похмурі й мовчазні, щоночі давали їй теплу ковдру. Загалом вони добре піклувалися про неї — набагато краще, ніж під час її перебування в Заліндові.

Від думки про досі ув’язнену Кресту серце Ківи защеміло. Щоб відігнати ці роздуми, вона швидко нагадала собі, що колишня каменярка витримала там довгі п’ять років, тож протримається ще трохи. Крім того, дівчина сподівалася, що після всього проведеного разом часу Креста вірить, що по неї повернуться. Вона знає, що Ківа перед нею у великому боргу, який неодмінно поверне, щойно випаде нагода.

Карета доїхала до найвищої частини міста й почала сповільнюватися, від чого Ківа помітно насторожилася. Їй навіть спало на думку наважитися вистрибнути назовні й кинутися навтьоки — це вочевидь краще, ніж зустрітися із сестрою і майбутнім зятем, — проте жінка навпроти не відводила від неї погляду. Тому Ківа швидко збагнула, що нічого не вийде.

Вони минули кам’яний розвідний міст —

як

їм вдалося вирити рів у горі? Ківа відкинула страх і переконалася, що дихає якомога спокійніше. Байдуже, як захищатиметься сестра, ніщо не виправдає її вчинків. Ківа не поступиться — і не пробачить. Хіба тоді, коли Зулейка захоче зректися вкраденої корони. Та Ківа вже знала, що цього ніколи не станеться.

Карета, проїхавши через двоє залізних воріт, нарешті зупинилася біля підніжжя гранітних сходів, що вели до входу в замок. Хтось стояв на горішній сходинці, та роздивитись обличчя не вдавалося через яскраве люмонієве світло, яке тануло в темряві ночі. Постать, здавалося, належала жінці. На мить Ківа забула, як дихати, але коли вони підійшли ближче, то побачила, що це була не її сестра, і заспокоїлася.

«Я не готова до цього», — подумала Ківа, не маючи анінайменшого уявлення, як зможе витримати зустріч із Зулейкою після всього, що та їй зробила.

Зрада.

Смертельна магія.

«Янгольський пил».

Ув’язнення.

Це було занадто.

«Однак у мене немає вибору», — усвідомила Ківа й швидко опанувала себе, коли вартова відчинила двері карети й виштовхала її на холод.