Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 24 из 158

Глава 14

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Що Ківа, що Креста вже давно збилися з рахунку й не знали, скільки їх тримають замкнутими в Безодні. Минуло достатньо часу, щоб Креста видужала цілком і почала щодня тренуватися разом із Ківою. Обидві спотикалися в темряві й перечіпалися одна через одну.

Вони намагалися вести відлік часу по тому, як двічі на день їм приносили їжу. Варто зазначити, що виділяли більше, ніж перед Ківиним Випробуванням Ордаліями, однак менше, ніж потребували їхні організми, особливо з такою кількістю тренувань. Ківа була постійно голодна, але вважала це хорошим знаком, оскільки тижнями їй, поглинутій своїми стражданнями, зовсім не хотілося їсти. Мати Крести мала рацію: що більше працюєш над собою, то краще почуваєшся: і фізично, і морально. Їй уже майже подобалося бути замкненою з колишньою каменяркою, яка своєю уїдливістю тримала її в напрузі і водночас змушувала знаходити межі своїх можливостей та виходити за них.

А потім, приблизно через десять днів їхнього ув’язнення в Безодні, двері камери відімкнули.

— На вихід, — грубо наказав Різник.

Ківа щойно закінчила підхід виснажливих присідань і відпочивала під стіною, намагаючись перевести дух, але після цього наказу, який скоріше скидався на гарчання, вона одразу ж випрямилась, а серце опустилось в п’ятки.

— Нумо швидше, — нетерпляче сказав він.

Підвівшись, Ківа пішла з камери за Крестою. Обом довелося затуляти очі від різкого світла люмонієвих ліхтарів після такої тривалої темряви.

— Не ти, — сказав Різник, схопив Кресту за плече і відштовхнув назад. — Тебе не кликали.

Він знову зачинив важкі кам’яні двері камери й залишив Кресту на самоті, а Ківу — без будь-якої підтримки.

— Рухайся, — промовив Наглядач, підштовхуючи її вперед. Потім він скривився і відійшов від неї: — Господи, як від тебе смердить.

За інших обставин Ківа б засмутилася, але зараз навіть зраділа, що десять днів належної гігієни змусили Різника триматися від неї якомога далі.

— Немає часу на душ, — продовжив він. — Їм доведеться звикнути до твого смороду.

«

Кому

їм

?» — хотіла запитати Ківа. Але коли побачила, як його пальці стискали батіг, то вирішила, що краще промовчати.

Різник вів її кам’яними сходами й похмурими коридорами штрафного блока, перш ніж вони нарешті вийшли назовні. Поки Ківу тримали в Безодні, уже настало літо. Яскраве сонячне світло було таким болючим, що їй доводилося майже без упину кліпати, щоб відігнати сльози, а Різник підганяв її вперед:

— Ну ж бо, іди.

Ківа спіткнулась, коли очі звикли до сліпучого світла. Вона відчайдушно хотіла дізнатися, куди її ведуть, але потім, коли вони минули вхід до тунелів і пішли просто до парадних воріт, її охопив страх. Приватні покої Наглядача розташовані над південною стіною — невже це він її викликав? Витягнув із Безодні, аби продовжити катувати?

Піднявши підборіддя, Ківа вирішила витерпіти все, що він підготував для неї. Якщо час у Безодні й навчив її чогось — якщо

Креста

навчила її чогось, — то це якраз того, що найвагоміше значення має сприйняття. У Рука було рівно стільки влади, скільки вона йому дала. Він міг сплюндрувати її тіло, але ніколи не зміг би зламати духу. Доти, поки вона йому не дозволить цього.

Темрява Заліндова тижнями поглинала Ківу. Від цього їй хотілося померти, аби не відчувати мук власних помилок. І хоч душевна рана досі не загоїлася — а це станеться тільки тоді, коли Ківа отримає шанс спробувати усе виправити, — біль більше не керував нею.

Вона пережила це й переживе все, що доля для неї підготувала, — і не тільки тому, що Креста надере їй дупу, якщо хоч раз опустить руки.

Пожвавішавши, Ківа далі йшла за Різником повз казарми сторожі й до залізних воріт, викуваних у величних вапнякових стінах. Уперше за ці сім тижнів від прибуття вона була так близько до зовнішнього світу. Якщо додати ще два тижні дороги з Валленії під наркотиками, то Ківа пробула тут уже понад два місяці. Всередині в неї все похололо від думки про те, скільки всього могло змінитися за той час, але вона швидко відігнала свої страхи, адже знала, що зараз нічого з цим вдіяти не могла.

— Чекай тут, — наказав Різник і зупинився просто перед ворітьми.

Ківа зморщила лоба. Вона здивувалася ще більше, коли він зник у сторожовій вежі, що височіла над входом до в’язниці.

Вона знала, що краще не тікати, хоч як того хотілося. Тут ніде сховатися, і якби вартовим довелося її шукати, то вона постраждала б від наслідків. Але навіть так Ківин мозок вибухав від запитань, які тільки примножилися, коли та визирнула крізь ворота й побачила чотирьох вороних коней, запряжених у чорну карету. Вона була повністю закрита, оздоблена начищеним сріблом і з важкими шторами, які затуляли вікна. На піднятому передньому сидінні сиділи два чоловіки, один з них тримав віжки. Обидва були вдягнені в схоже вбрання, що й сторожа Заліндова, лишень їхні шкіряні обладунки сірі, а не чорні.

Ківа ступила вперед, щоб трохи краще роздивитися, але відразу ж відскочила назад — кілька вартових вибігли зі сторожової вежі й попрямували до неї. На чолі йшов Наглядач. Його громовий вигук змусив Ківу відступити ще на кілька кроків; поруч із ним ступав Різник. Однак увагу дівчини привернули троє незнайомців у сірому шкіряному вбранні — два чоловіки та жінка. Кожен зацікавлено роздивлявся її.

У їхніх поглядах не було нічого розпусного, і це єдина причина, чому їй вдалося стримати тривогу. У будь-якому разі Ківа викликала в них інтерес, ба більше — огиду, зважаючи на її вигляд.

— Не могли дати їй чистого одягу? — запитала жінка. Її каштанове волосся було зібране в тугий пучок. Від її акценту в Ківи перехопило подих, тому вона ще раз окинула поглядом їхнє вбрання. Це дежавю збудило в ній вихор підозр.

Жінка походила з Мірравену. А її обладунки — обладунки їх

усіх

— були ідентичними до бойової шкіри, яку носили мірравенські солдати, які викрали Ківу, щоб заманити Джарена в пастку. Ті самі мірравенські вояки короля Навока, які об’єдналися з бунтівниками після їхньої обіцянки допомогти йому вторгнутися в Евалон. Це була угода, яку уклала мати Ківи й через яку та потім опинилася в Заліндові — угода, за якою Зулейка мала стати нареченою Навока й об’єднати їхні два королівства шлюбом.

Нервово оглянувши групу в сірому вбранні, Ківа роздумувала, чи, бува, не помилилася вона, коли через страх перед наслідками вирішила не тікати й не ховатися.