Страница 22 из 158
— Спочатку, коли ти тільки повернулася, мені було байдуже, — відверто відповіла Креста. — Але ж ти як надокучливий висип на шкірі — поширилася по мені.
Ківа мимоволі фиркнула.
Тоді Креста посерйознішала, і її голос стишився:
— Кожен заслуговує, щоб хтось боровся заради нього, навіть — і особливо — якщо не може боротися сам за себе. Колись ти зробила це для мене. Билася заради мене й урятувала моє життя. Відтоді я щодня тебе ненавиділа, адже це означало, що колись мені доведеться зробити такий самий вибір — боротися і не зупинятися день у день. А це
важко
. Виснажливо, нестерпно й
боляче
. Зрештою я усвідомила, що це теж частина життя і що одного дня воно буде того варте. Мушу в це вірити — заради себе й заради тебе. — Гучніше й впевненіше закінчила вона: — Отож, підіймай дупу, цілителько. Час тренуватися.
Ківу охопив вихор емоцій: розчарування, злість, обурення, але й зажевріло те, чого вона вже давно не відчувала, — надія.
Креста мала рацію — заради тих, кого любить, Ківа повинна піднятися і продовжувати
боротися
. Дівчина не мала жодного уявлення, як виправити ситуацію, не знала, чи випаде їй коли-небудь така нагода, бо зараз вона була замкнена. Однак якщо й був принаймні найменший шанс отримати їхнє прощення, тоді варто хоча б спробувати. Заради них і заради себе.
Отож вона піднялася.
А тоді з підганяннями Крести почала робити вправи, які щоранку відточувала з Кальдоном у Річковому палаці. У неї не було дерев’яного ящика, на який можна було б підійматися, тому вигадала інакше — присідати, аж поки стегна почнуть горіти. Бігати по камері вона теж не могла, тому бігла на місці, аж поки захочеться виплюнути легені. Хоч у неї не було тренувального меча, Ківа все одно робила всі випади й парирування, які пам’ятала, аж поки піт виступав на її обличчі.
Тим часом Креста дотримала обіцянки й поділилася своєю історією.
— Я вже казала тобі, що мені було десять, коли сестра передозувалася, — почала вона, коли Ківа балансувала на одній нозі з високо піднятими руками. — Рік по тому моєму батькові урвався терпець. Це було гірше, ніж будь-коли раніше. Він почав зриватися на мені, але сестра втрутилася. Вона хотіла зупинити його і захищала мене з такою люттю, якої батько від неї ніколи не чекав. Він… вона… вони… — Креста затихла. Коли вона знову заговорила, її голос звучав твердо й сухо: — За одну ніч я втратила всіх, окрім матері. Мені й одинадцяти тоді не було. Ми лишилися самі й налякані, не мали нічого, крім одягу. Досі не знаю, як пережили ті перші кілька тижнів.
Ківа ледве дихала, вчуваючи невимовний біль у кожному її слові.
Відчувала
невимовний біль. Права нога почала тремтіти, тому вона опустила її, переступила на іншу, знову підняла руки й чекала.
— Опісля ми дуже довго жили з ласки чужих людей. Пробиралися від села до села на південь від Мірравену, поки нарешті змогли незаконно дістатися до Евалону.
Ківа здивовано перепитала:
— Ти з Мірравену?
— Була колись, — відказала Креста.
— Ти говориш без акценту.
— Щойно ми перетнули кордон, то хотіли розчинитися серед місцевих, — вела далі вона. — Приховати те, що не хочеш, аби знали інші, легко. Ти маєш це знати, як ніхто інший.
Ківа погодилася з нею і змінила ноги знову.
— Кілька років ми безцільно переїжджали, ніколи не лишалися десь занадто довго. У матері не було плану — вона жила в режимі виживання і намагалася зберегти життя нам обом. А потім, коли мені виповнилося шістнадцять, вона захворіла на лангрот{2}. Хвороба поширилася швидко, і незабаром мама вже відкашлювала кров і мала проблеми з диханням.
Ківа здригнулася. Лангрот — жахливе захворювання, майже невиліковне. Хворі часто помирали протягом кількох тижнів, а іноді навіть днів.
— Відтоді, як ми перебралися в Евалон, там ширилися чутки, що владу над бунтівниками перебрав спадкоємець Корентін, — продовжила Креста. — Нам не було діла до давньої ворожнечі між Саною і Торвіном і так само було байдуже, хто сидів на евалонському троні. Ми не хотіли мати нічого спільного із чужоземною королівською ворождою, тому трималися якомога далі від будь-яких вірнопідданих Валлентіса чи Корентіна, були самі по собі й уникали будь-якого спілкування. Однак коли хвороба прикувала матір до ліжка, сільський цілитель побіжно згадав про магію Тільди Корентін, мовляв, шкода, що бунтівники тут не вербують.
Ківа пригадала, що Торел розповідав їй, як у ранні роки свого правління Тільда лікувала всіх, хто цього потребував. Лише згодом вона почала змушувати їх заслужити своє зцілення, довести відданість повстанському руху, перш ніж отримати в нагороду її допомогу. Якщо Кресті тоді було шістнадцять, то це приблизно п’ять років тому — Тільда досі лікувала людей.
— Я знала, що шанс мізерний, але мати єдина, хто в мене лишався у цьому світі, а тому готова була зробити все, аби її врятувати, — відповіла Креста. — Відтак залишила її на цілителя і подалася на пошуки Бунтівної Королеви.
Ківа ледь не втратила рівновагу. Вона на мить похитнулася, а потім знову вирівнялася.
— Знайшла?
— Ні, — холодно відповіла Креста. — Я ішла за достатньою кількістю підказок, щоб наблизитися до табору бунтівників, а потім помилилася, бо запитала дорогу не в тієї людини. Ним виявився таємний королівський вартовий. Він заарештував мене за підозрою в державній зраді. — Вона хрипло продовжила: — Перед тим як мене кинули в тюремний візок, я отримала звістку від цілителя, що мама померла. Я навіть попрощатися не встигла.
Ківа поставила на землю ногу й опустила руки вздовж боків.
— Кресто… — вона замовкла, бо не знала що сказати.
— Тобі ніколи не було цікаво, чому я намагалася накласти на себе руки, коли вперше приїхала сюди? — запитала Креста.
Звичайно, Ківі було цікаво. Проте вона ніколи не усвідомлювала…
— Ти не єдина людина, яка думає, що все втратила, — стиха продовжила Креста. Поки вона говорила, голос її ставав дедалі впевненішим. — Я сказала тобі правду тоді — я ненавиділа тебе за те, що ти врятувала мене. Щоразу, коли ти потрапляла мені на очі, я пригадувала, що ти відібрала в мене той шанс. Натомість я вигадала спосіб, як зробити твоє життя нестерпним.
«
Нестерпним
— це м’яко кажучи», — подумала собі Ківа.