Страница 19 из 158
Глава 13
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Темрява.
Це було все, що Ківа знала, — все, чим вона була.
Згорнувшись калачиком у кутку темної камери в Безодні, вона намагалася віднайти жагу до життя. Проте внутрішні демони нашіптували, що треба здатися, що всі її ненавидять і ніколи не пробачать. І що в неї немає причин існувати далі.
Такі думки мучили її відтоді, щойно кілька тижнів тому з крові вийшла остання крапля «янгольського пилу». І неприродна темрява Безодні лише посилила їх, змушуючи Ківу зіщулитися, затуливши вуха, ніби так не чутиме цих проклятих голосів.
Це було її пекло — пекло, сотворене власноруч.
Колись Ківу вже поглинав відчай, тоді, коли її замкнули в ізоляторі. Одразу після того, як Джарен врятував її від Випробування Водою. Повна тиша й темрява ледь не зламали її тоді, але завдяки попередженню Наарі Ківа знала, що її випустять для останньої Ордалії.
Цього разу гарантій не було. Усе, що вона знала, — це те, що коли вартові Рука привели її до штрафного блока, рум’яне обличчя Різника засяяло від нетерпіння. Його захват був таким сильним, аж Ківа на мить злякалася, що той негайно прив’яже її до стовпа та відшмагає. Їй досі сняться нічні жахіття, у яких його закривавлений батіг розсікає шкіру Джарена. Проте Різник позбавив її цієї жорстокості, бо мав інші плани на неї, інший вид тортур.
— Біль минає, але темрява лишається, — радісно заявив він, поки тягнув дівчину до Безодні. Потім кинув її всередину й не лишив жодного шансу відволіктися від власних безжальних думок.
Провина, печаль, сором — її незмінні супутники, поки спливали секунди, далі хвилини й години. Увесь цей час вона постійно бачила ті самі обличчя знову й знову: Джарен, Наарі, Тіпп, Кальдон, Торел.
Чула останні слова Джарена: «
Як
…
ти
…
могла
?».
Чула попередження Кальдона, яке звучало ніби з вічносвіту: «
Тобі
треба
тікати
».
Чула тремтливе й сповнене сліз звинувачення Тіппа: «
Ти
К-Корентін?».
А потім побачила самовдоволене обличчя своєї сестри: бліду, як місяць, шкіру і насмішку в її медово-золотих очах. Слова її безкінечно проносилися у Ківиній голові: «
Молодець
,
сестро
.
Я
б
не
змогла
зробити
цього
без
тебе
».
Якби Рук хотів катувати Ківу, то не зміг би підібрати кращого покарання, ніж замкнути її наодинці з власними демонами. Темрява тільки заохочувала їх рости.
— Я не можу, — прошепотіла Ківа. Вона тремтіла й погойдувалася на місці. — Не можу цього пережити.
Вона
не
хотіла
цього пережити. А навіщо, коли так багато втрачено? У неї більше нічого не лишилося — нічого й нікого.
Вона хотіла віддатися темряві.
Хотіла покласти цьому край.
Хотіла, щоб усе
скінчилося
.
Однак потім майнув спалах світла, миттєвий і сліпучий, за ним почувся чийсь стогін, коли тіло кинули в камеру до Ківи. Щойно цей хтось впав на твердий камінь, як двері миттю затріснулися.
—
Сучий
сину
, — просичав знайомий і слабкий від болю голос десь біля її ніг.
Ківа подумала, чи це, бува, їй не мариться. Або вона вже була мертва.
— Це ти, Кресто?
Почувся ствердний буркіт:
— Хто ж у біса ще?
На мить голова Ківи запаморочилася, але коли вона почула ще один болісний стогін, то навпомацки пішла в темряві, аж поки знайшла Кресту. Навіть від найлегшого дотику та важко охнула й відсахнулася.
— Що вони з тобою зробили? — запитала Ківа й торкнулася ще обережніше. — Де болить?
Креста здавлено засміялася:
— Краще запитай, що вони
не
робили і де
не
болить.
Ківа припинила обмацувати дівчину, щоб не завдати ще більшої шкоди. Потім боязко запитала:
— Це через те, що сталося в тунелях?
— Можливо, тебе це здивує, — сухо відказала Креста, — але такі вартові, як Кістяний, не люблять ув’язнених, які відповідають. — Почувся шурхіт, а за ним приглушена лайка. Коли вона заговорила знову, її голос звучав задихано й доносився десь позаду Ківи. Отже, Креста змогла підвестися і сісти. — Побачити його здивування вартувало цього.
— Це я винна, — прошепотіла Ківа. — Ти тут через мене.
— Я тут через
себе
, — відрубала Креста. — Жодна людина не повинна мати змоги панувати над слабшими за себе. Якби ти мене не зупинила, я б із радістю пустила в хід кулаки. Повір мені.
Ці слова повернули Ківу в один із туманних спогадів тих днів, коли вона долала залежність від «янгольського пилу» і Креста поділилася з нею історією своєї сім’ї. Вона сказала тоді, що матері довелось «пережити» батька. Ківі не треба було заповнювати прогалини — звучало так, ніби над Крестою все життя знущалися жорстокі чоловіки, і сьогоднішній день не виняток.
— Що я можу зробити? — запитала Ківа трохи безглуздо. Вона нічого не бачила, і якби не утруднене Крестине дихання, то й не знала б, що дівчина перебуває з нею в одній камері.
— Припини метушитися, — мовила Креста. — Різник кинув мене сюди, бо знав, що тобі буде боляче, коли побачиш, що він зі мною зробив. Ось і все. Цей виродок-садист хотів, щоб ти помучилася ще. Втім, бувало й гірше — скоро заживе. — Запала важка тиша, а потім Креста майже невимушено додала: — Хіба, може, ти хочеш прискорити моє одужання своєю магією…
Ківа швидко отямилася від здивування і майже з докором сказала:
— То ти таки
знаєш
, хто я.
Креста мовчала так довго, що Ківа подумала, чи та не знепритомніла. Але потім вона відповіла, ретельно добираючи слова:
— Коли почалося повстання, я побігла просто в лазарет. Мені наказали робити все, щоб Тільда не померла — вона була моїм квитком на свободу. Бунтівники мали забрати мене із собою, коли прийдуть по неї. Принаймні мені так говорили. — Останні слова вона пробубоніла собі під носа, але далі знову заговорила чітко: — Я не встигла. Хлопчик — Тіпп — уже був на землі, ледь притомний, а Тільда… — Креста зупинилася, ніби раптом згадала, з ким розмовляє, і продовжила набагато обережніше: — Вона чула, що я підійшла, простягнула руку й з останніх сил притягнула мене до себе. А тоді назвала твоє ім’я.
Ківа заціпеніло запитала:
— Вона… вона сказала щось іще?
— Я пояснила їй, що це не ти, а вона тільки притиснула мене ще ближче й сказала: «
Скажи
їй
,
що
я
люблю
її
.
Скажи
,
що