Страница 16 из 158
Глава 12
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Ківа глянула на свої долоні й помітила кров’яні пухирі та розідрані мозолі, але нічого не відчула. Так само як і всі попередні тижні.
Нічого, крім холоду. Нічого, крім заніміння.
Жодних емоцій.
Вона заслуговувала на це.
«Розкаяння», — говорила сама собі, хоч і знала, що цього ніколи не буде досить.
— Їж.
Ківі підсунули під ніс шматок черствого хліба. Руки, які тримали його, були в пилюці, але без крові. Руки, які роками тяжко працювали й звикли орудувати киркою година за годиною, день за днем.
Рук помилявся, коли думав, що Креста повільно помиратиме в тунелях. Колишня каменярка була як тарган. Ківа вже починала сумніватися, чи існує хоча б щось, що може ту вбити.
— П’ять хвилин! — прокричав найближчий вартовий у чорній формі. Він тримав у руках батіг і перевальцем проходжувався освітленим люмонієвими ліхтарями проходом. Оголошувати не було потреби — обідня перерва завжди була однакова по часу.
—
Їж
, — повторила Креста й всунула хліб Ківі в руки. Вони сиділи в одному ряду із іншими в’язнями, обіпершись спинами на вапняні стіни, й розділяли коротку мить перепочинку, відклавши інструменти вбік.
Коли Креста штрикнула Ківу ліктем у ребро, та мимовільно потягла шматок до пересохлого рота й почала жувати.
— А тепер пий, — наказала рудоволоса, й Ківа послухалася, зачерпнувши жменю каламутної води з калюжі біля ніг. На смак вона була як бруд, але допомогла проковтнути хліб і трохи втамувала спрагу.
Виживати. Це було все, що вона могла зараз, навіть якщо просто відтягувала неминуче.
Ківа завжди знала, що будь-де за межами лазарету їй швидко настане кінець. Вона не була схожа на Кресту — не могла продовжувати виснажливо працювати без упину. Ківа прибула до в’язниці трохи більше ніж п’ять тижнів тому. І сама дивувалася, що взагалі протрималася так довго, і знала, що це лише завдяки колишній каменярці. З жалю чи з інших причин, але після того як Креста допомогла їй пройти ломку, та її не покинула — всупереч Ківиним очікуванням. Креста не була ні доброю, ні дружелюбною і не говорила майже нічого, окрім як змушуючи Ківу дбати про елементарні людські потреби. Проте якось за останні п’ять тижнів вони здружилися. Якщо одна падала, інша підставляла плече, щоб допомогти підвестися, — зазвичай це була Креста.
Ківа досі не розуміла чому. Між ними залишалося так багато недомовленого, наприклад роль Крести як лідерки тюремних повстань і чи знала вона, ким насправді була Ківа. До її втечі з в’язниці — ні, але відтоді стільки всього змінилося, зокрема й те, що не було більше тюремних бунтівників, якими Креста могла б керувати.
Рук подбав про це.
Попри те що чимало в’язнів загинуло під час повстання — Ґрендель, Оліша й Нерґал, — Наглядач усе одно наказав потім стратити багатьох, кого Ківа знала. Ніхто з оточення Крести не уникнув петлі, а її саму Рук відправив у тунелі в садистській спробі продовжити її страждання.
Ківа вважала це єдиною причиною, чому рудоволоса лишалася поруч із нею, бо якимсь незбагненним чином вона знала Ківу, вважала її
безпечною
. І можливо, це справді було треба Кресті, адже їхні втрати виявилися майже однаковими.
«Ні, — думала Ківа, поки знову витріщалася на свої закривавлені руки, — не зовсім».
Було боляче згадувати його ім’я та обличчя, але вона примусила себе зробити це. Водночас несвідомо потяглася до амулета під одягом, який вартовим наказали не знімати з неї по прибуттю до в’язниці.
«Я хочу, щоб він нагадував тобі про сьогоднішню ніч — про все, чому ти допомогла статися», — сказала Зулейка крізь залізні ґрати глибоко під Річковим палацом у Валленії.
Навіть без королівського герба, що висів на її шиї як постійне задушливе нагадування, вона ніколи не забула б. Це було неможливо. Ківа бачила його щохвилини й щодня: блакитно-золоті очі повні болю й страху, коли він усвідомив правду: це вона відібрала в нього все — трон, магію, серце.
Джарен Валлентіс.
Колишній спадкоємець королівства Евалон тепер був вигнаний з власного палацу й мусив переховуватися — все через неї.
І не тільки він. Через її рішення постраждали й інші близькі серцю люди: Наарі, Кальдон, Тіпп, навіть її брат Торел. Вона й гадки не мала, що відбувалося з усіма ними впродовж кількох тижнів після ночі, коли все пішло шкереберть.
Коли заплющила очі, то побачила, як Наарі лежить у калюжі крові від вбивчої магії Зулейки. Побачила, як Кальдон дивиться на ледь живого Джарена, а тоді кричить Ківі тікати. Його відданість родині суперечила любові до дівчини. Побачила спустошеного Тіппа, коли той зрозумів, що вона брехала йому роками, а потім його маленьке тіло скрутилося від удару Зулейки, яка була певна, що той стане тягарем, аж поки в Ківи випаде нагода все йому пояснити — нагода, якої вона ніколи так і не отримала. Його передали під опіку Ресінди. Жінка пообіцяла піклуватися про нього, як і про Торела тоді, коли його поранили під час сутички з їхніми мірравенськими викрадачами. Проте тоді хлопця ледь не вбили не викрадачі, а Зулейка.
Це
завжди
була
Зулейка.
Усе, що сталося, можна перекласти на Ківину сестру, яка у своєму прагненні посісти трон Евалону об’єдналася з Міррин Валлентіс. Принцесі ж через любов до Серафіни — сестри мірравенського короля Навока, довелося відвернутись від власної сім’ї.
Одначе попри все це, Ківа однаково звинувачувала себе. Адже
вона
була причиною їхнього успіху. Розповіла все, що їм треба було знати, щоб вкрасти трон, зрадити всіх, кого вона любила.
Зрадити
Джарена
.
Він ніколи не пробачить їй.
Вона
ніколи не пробачить
собі
.
Такі, як вона, не заслуговують на прощення.
Вони заслуговують на смерть.
І справедливо, що вона знову опинилася в Заліндові, де її чекав кінець. Цього разу нікуди було тікати — і не було кому прийти її врятувати. Ківа залишилася сама, як і мало бути.
Вона заслужила це: страждання, біль. Утім, навіть так у цілому світі не знайдеться покарання, яке могло б виправити все скоєне. Це було те, із чим вона мала жити, — і те, із чим уже незабаром мала померти.
— Закінчили! — гукнув найближчий вартовий, а за ним решта вартових у тунелях. — До роботи!