Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 152 из 158

Кальдон завжди думав, що перед смертю все життя пролетить перед його очима, але отрута некроса діяла надто швидко й забирала рештки часу, які в нього були. Коли він востаннє хрипло вдихнув, його охопив жаль від усвідомлення, що вже ніколи не зможе дописати свою історію до кінця так, як сподівався, ніколи не зможе надолужити згаяний час з Ешлін, не побачить, як Креста стане королевою, як Тіпп перетвориться на чоловіка, як Ківа й Джарен одружаться і матимуть огидно чарівних дітей. Було стільки всього, що він упустить, — ціле майбутнє. Його і їхнє.

Але крім цього, щось іще заполонило його передсмертні думки: усвідомлення, що, помираючи, він не дотримує власної обіцянки.

«

Не

прощаюся

, — сказав він Ківі перед тим, як друзі поїхали. —

Скоро

побачимося

».

Якийсь інший біль пронизав Кальдона, розбивши йому серце, навіть коли тіло повністю заціпеніло.

Він не був готовий помирати — не лише через себе, а й через них. Своїх друзів, рідних.

«

Не

прощаюся

.

Скоро

побачимося

».

Йому треба боротися. Треба вижити. Треба жити — заради них.

Але перш ніж він вигадав, як це зробити, його накрила темрява, і не було жодного іншого вибору, окрім як піддатися нетерплячому забуттю.

Кальдон ніколи не роздумував про потойбічний світ, але якщо й робив це, то уявляв собі місце, устелене зеленими долинами й мерехтливими блакитними озерами, загробне життя, де панує мир, задоволення і нема місця таким речам, як біль чи горе.

Йому справді треба було відвідати один із давніх храмів за своє коротке життя і запитати священника, чого очікувати, бо якщо ця агонія, яка пульсувала всім його тілом, лишиться із ним назавжди, тоді це точно не те майбутнє, на яке він сподівався.

Очі Кальдона залишались заплющеними, поки хвилі болю накочувались і відступали. Але з часом — повільно, надзвичайно повільно — той біль почав стихати. Він не зник повністю, але відчутно затих і з кожною хвилиною віддалявся все далі.

З цим можна було жити. Чи не жити, якщо вже бути точним.

Вічність із приглушеним болем — прийнятна ціна. Хоча, звісно, йому значно більше до душі були б післясмертні долини з озерами, де все мирне й тихе.

Певно, варто було б уже розплющити очі й з’ясувати, з чим йому доведеться мати справу впродовж… ну, не днів — але чогось, що вічне, як і все у вічносвіті.

Лише коли його повіки повністю розплющилися, він побачив перед собою зовсім не те, що очікував.

— Ласкаво просимо назад до світу живих, брате.

Рот Кальдона мимоволі розкрився. Він озирнувся довкола, рухаючись занадто різко й змусивши тіло знову запалати болем, але не надовго. Він ледве відчував його, занадто приголомшений стерильними стінами, що оточували його, і великими вікнами, що виходили у сад, залитий пообіднім сонячним світлом.

Знайомий сад.

Він був у Срібношипі.

Що означало: він живий.

І на стільці поряд із його ліжком сиділа Ешлін. Її шкіра була вкрита подряпинами й синцями, світле волосся зібране назад у безладну косу, а одяг пом’ятий від того, що вона чергувала біля його ліжка. Проте сріблясті очі повнилися сльозами…

І перемогою.

Кальдон зосередився на першому, оскільки досі не був здатний обдумати, що означало друге, і запитань, які виникали за ним.

— Як я тут опинився? — прохрипів він.

Ешлін скривилася, почувши в його словах те, чого він не сказав: «Чому я не мертвий?» — яке він насправді хотів поставити.

— Тобі пощастило, — мовила Еш, взявши його за руку, ніби це був рятувальний човен. — Тебе врятував Тіпп.

Кальдон здивовано кліпнув, і це здивування лише зростало, коли його сестра продовжила пояснювати, як юнак, сам того не усвідомлюючи, отримав таємничі ліки проти отрути некроса від Магіки, з якою вони зустрілися на Опівнічних ринках. Як тримав у таємниці подарунок і загадкові слова, які вона сказала, адже боявся, що інші вважатимуть його божевільним, що він дослухався до її попередження. Як він лише після нападу Ґалдріка зрозумів, що треба робити, — і як повірив, що в нього нічого не вийшло.

— Сердешний малюк був таким розгубленим, коли капітан Веріс попросив його відвести нас до твого тіла, — мовила Ешлін, і її обличчям майнули власні спогади про те завдання. Однак потім вона прокашлялася, її голос став гучніший, навіть із ноткою веселощів, коли вона договорила: — Ти б бачив його, коли ми знайшли тебе ще живого. Ми ледве відтягли його від тебе — я й гадки не мала, що в малого така сила в руках.

Здається, спогад промайнув у думках Кальдона: стукіт копит по обсадженій деревами доріжці, здивовані крики людей, знайомий дитячий голос прохрипів його ім’я, а тоді маленькі ручки обхопили тіло в розпачливі обійми. Обійми, здатні зламати ребра. Спогад був далеким, трохи гучнішим, ніж шепіт у думках, ніби сон, що вже зникає.

— Я офіційно маю нову улюблену людину, — мовив Кальдон, його голос був хрипким від вдячності до малого.

— Я теж, — погодилася Ешлін, її власний голос був низьким, емоційним, а її сріблясті очі були повні невиплаканих сліз.

— Іди сюди, — лагідно сказав Кал, притягнув її ближче рукою, яку вона досі тримала.

Їй не треба повторювати двічі, вона нахилилася в розпростерті обійми й обережно уникала білої пов’язки під його грудною кліткою.

— Я думала, що втратила тебе, — прошепотіла Ешлін, здригаючись від сліз.

— Тобі вже варто запам’ятати, що мене не так легко позбутися, — відповів Кальдон, його голос був вдавано лагідним, коли він погладжував її по плечу, щоб заспокоїти. — І навіть якщо позбудешся, я все одно повернуся. Як цуценя.

Ешлін послабила обійми й випросталася на стільці знову, коли Кальдон підбадьорливо їй усміхнувся, на що вона закотила очі й пробурмотіла:

— Радше тарган, ніж цуценя.

Хлопець притиснув руку до серця.

— Гей, я тут поранений взагалі-то. Поспівчувай трохи своєму бідному братові.

— Тебе навряд чи поранено, — глузливо відповіла Ешлін. — Я аркушем паперу сильніше різалася.

Кальдон насупився сильніше — не через брак співчуття, а тому, що згадав, що вона мала рацію: кинджал Ґалдріка ледь зачепив його.

Побачивши його збентеження, Еш зглянулася над ним і пояснила: