Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 145 из 158

Перш ніж заснути, Ківа змогла запитати, хоч і невиразно, чи пропозиція стати її студенткою ще в силі.

— Як я тобі й говорила, — лагідно проказала Меддіс, — двері Срібношипу завжди для тебе відчинені.

Після цих слів очі в Ківи затуманили сльози, глибоке задоволення наповнило її, коли вона уявила, яке перед нею видніється майбутнє. Як у її мріях.

* * *

Наступні кілька днів минули в туманному сні та з гіркими тоніками, перш ніж цілителька Меддіс нарешті сказала, що Ківин стан поліпшився. Уже за тиждень після цього вона ходила й навіть не кривилася, а ще за два почала легкі тренування з Кальдоном — хлопець повністю відновився набагато швидше.

Було болісно чекати, поки її тіло заживе, але Ківа була невимовно вдячна за те, що взагалі лишилася жива.

Через місяць після виписки зі Срібношипу Ківа стояла на подвір’ї зимового палацу й нервово переминалася з ноги на ногу. Навіть невимовний краєвид на гори Танестра не міг заспокоїти її перед тим, що мало зараз статися. Проте Ківа знала, що час настав — вона й так занадто довго це відкладала.

— Готова? — запитав Джарен, простягнувши їй руку.

Ківа зітхнула, і їхні пальці переплелися.

— Як ніколи раніше.

Разом вони обернулися до друзів, які терпляче чекали біля фонтана.

Кальдон, Креста, Тіпп, Наарі, Торел, Ешлін, Ейдран — уся їхня компанія мандрівників, окрім Ґалдріка, возз’єдналася для останнього випробування.

З Валленії з ними приїхала ще й Серафіна з Міррин, і це була остання зупинка валлентійської принцеси на їхньому шляху з Евалону. Звідси вони — і Креста — попрямують на північ у Задрію, але це буде потім. Сьогодні дві принцеси залишалися, адже перед Ківою і її друзями стояло завдання.

Не найприємніше, але те, що Ківі треба зробити. Торелу теж. Навіть Кресті, Тіппу, Джарену та Наарі — кожному з різних причин. Лише Ешлін, Кальдон та Ейдран прийшли підтримати, їхня трійка допомагала Ківі, як ніхто інший.

— Ми робимо це? — запитав Кальдон.

Ківа зібрала всю сміливість і кивнула, глянувши на Ешлін. Генералка кивнула у відповідь, а тоді махнула рукою і викликала свою магію.

Тепер, коли сили Джарена повернулися, він почав навчатися майстерності вітроплавства в кузини, але дівчина тренувалася довше, та й до всього дистанцію, яку їм треба сьогодні подолати, могла витримати лише вона. Її вітер обгорнув їх і підняв у повітря, переніс далі в гори, а тоді нарешті доставив до пункту призначення.

Ківа дивилася вгору на величні залізні ворота й бездушні вапнякові стіни, завваживши, що в’язниця Заліндов стала ще менш привітною, ніж будь-коли.

Проте дівчина повернулася сюди не заради ласкавого прийому.

Вона прийшла попрощатися.

Зулейка поїхала окремо від них, вирок зобов’язував перевозити її тюремною каретою, як і інших нових в’язнів. Це була Ківина ідея — приїхати в той самий час, думка, якою вона сором’язливо поділилася із Джареном однієї ночі, ніби боялася, що він засуджуватиме її за бажання провести сестру. Проте хлопець лише ніжно її поцілував і пообіцяв, що це станеться.

Коли Ківа побачила, що тюремна карета зупинилася перед воротами, вона спробувала зрозуміти, чому тривожиться. Зулейка відмовлялася говорити із сестрою щоразу, коли та спускалася в підземелля Річкового палацу, відверталася від неї й ігнорувала. Торел стверджував, що це в усякому разі краще, ніж те, як вона поводилася з ним — проклинала й кричала, — але Ківа не була впевнена. Так само не була впевнена, чи поведінка Зулейки зумовлена тим, що дівчина вважала їх зрадниками крові, чи тим, якої шкоди зазнала від смертельної магії. Втім, хай там як, це вже не мало значення, тим паче зараз, коли залізні ворота відчинилися і за ними з’явився Наглядач Рук, а за ним стояли вартові в чорній формі.

Ківа міцно обхопила пальцями руку Джарена. Вона чула, як Креста вишкірилася, бачила, як Кальдон поклав руку на плече Тіппа, щоб заспокоїти того. Ківа не хотіла, щоб малий ішов сьогодні, але він наполіг. Хлопець сказав, що йому треба бути там, щоб поставити свою крапку, і вона не змогла відмовити.

— Ваші величності, — звернувся Наглядач Рук, зупинився, щоб поклонитися, коли був за кілька кроків, хоч і мав такий вигляд, ніби проковтнув лимон. — Я отримав ваше послання. Ви готові зробити передачу?

Джарен обернувся до Ківи. Вона відпустила його руку й ступила вперед з Торелом. Вони вдвох підійшли до тюремної карети й подивилися крізь ґрати. Зулейка сиділа в кутку, її медово-золоті очі були розплющені. Вона не ігнорувала Ківу тепер, не кричала на Торела. Натомість запитала сповненим відчаю голосом:

— Це та частина, де ви змусите мене благати?

Тор підійшов ближче до Ківи, аж поки їхні плечі торкнулися: так він показав, що він поряд.

«

Вона

може

бути

нашою

сестрою

,

але

вчинки

мають

наслідки

,

і

незабаром

прийде

її

час

дізнатися

про

це

».

Джарен сказав ці слова кілька тижнів тому.

Сьогодні вони справдилися.

— Ні, Зул, — відповів Тор тихо. — Це та частина, де ми прощаємося.

Він глянув на Ківу, але вони із Зулейкою вже попрощалися — на мосту між Річковим палацом. Усе, що лишалося, — це прикипіти поглядом до злих очей сестри, коли Тор махнув вартовим, і не зводити з них погляду, коли тюремна карета проїхала крізь залізні ворота.

А потім щезла з очей.

Ківа тремтливо видихнула й обернулася до брата:

— З тобою все гаразд?

— Ні, — відповів він. — А з тобою?

— Ні, — прошепотіла вона.

Проте рано чи пізно буде.

Вони повільно повернулися туди, де на них чекали друзі. Руку, схоже, кортіло скоріше їх спровадити, але він, безумовно, розумів, що був у компанії правителів двох королівств, і етикет вимагав чекати, поки вони поїдуть.

Однак не так сталося, як гадалося.

Адже коли Ківа підійшла до коханого й збиралася сказати Ешлін, що вони з Тором уже готові, Джарен вийшов уперед і вручив Руку запечатаний лист.

Наглядач напружився, а тоді розкрив його, прочитав, і його темне обличчя побагровіло:

— Що це?

Ківа ніколи не чула від нього такого тону — ніби він був

наляканий

.

Вона запитально глянула на Джарена, але водночас встигла помітити усмішку на губах Кальдона, блиск у бурштинових очах Наарі, задоволений вираз обличчя Ешлін, променисту усмішку Тіппа.

А Креста…

Слів бракує, щоб описати її злорадну радість.