Страница 140 из 158
Глава 42
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ
Біль.
Кров.
Крик.
Тиша.
Секунди, хвилини, години, дні Ківа не відчувала нічого. Вона плавала в морі забуття, її повіки тріпотіли, розплющувалися і знову заплющувалися, а перед очима щоразу поставало щось інше.
Джарен, Тіпп, Креста, Торел, Наарі, Ешлін.
Вони говорили з нею, благали й молили, але вона не могла розібрати їхніх слів, не могла повернутися до них. Ківа хотіла відчути полегшення від того, що вони тут, що вижили в битві. А ще хотіла, щоб вони помовчали, щоб можна було повернутися у свою блаженну порожнечу: без болю, без битв, без страху.
Лише спокій.
Над нею нависали інші обличчя, незнайомі люди в білих халатах, які пахли занадто стерильно, приходили й ішли, бурмотіли щось низькими стурбованими голосами. Тільки одну вона впізнала, темношкіру стару жінку з добрим обличчям і окулярах з дерев’яною оправою. Щось у ній заспокоювало та давало надію. Проте Ківин сонний стан означав, що вона не пам’ятала чому.
Хтось тримав її руки.
Губи торкалися її щоки.
Блакитно-золоті очі дивилися згори.
Зламаний голос шепотів їй на вухо, говорив, як кохає її, просив триматися.
Джарен.
Вона хотіла заспокоїти коханого. Витерти його сльози.
Проте темрява поглинула її знову.
І цього разу не відпускала.