Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 140 из 158

Глава 42

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Біль.

Кров.

Крик.

Тиша.

Секунди, хвилини, години, дні Ківа не відчувала нічого. Вона плавала в морі забуття, її повіки тріпотіли, розплющувалися і знову заплющувалися, а перед очима щоразу поставало щось інше.

Джарен, Тіпп, Креста, Торел, Наарі, Ешлін.

Вони говорили з нею, благали й молили, але вона не могла розібрати їхніх слів, не могла повернутися до них. Ківа хотіла відчути полегшення від того, що вони тут, що вижили в битві. А ще хотіла, щоб вони помовчали, щоб можна було повернутися у свою блаженну порожнечу: без болю, без битв, без страху.

Лише спокій.

Над нею нависали інші обличчя, незнайомі люди в білих халатах, які пахли занадто стерильно, приходили й ішли, бурмотіли щось низькими стурбованими голосами. Тільки одну вона впізнала, темношкіру стару жінку з добрим обличчям і окулярах з дерев’яною оправою. Щось у ній заспокоювало та давало надію. Проте Ківин сонний стан означав, що вона не пам’ятала чому.

Хтось тримав її руки.

Губи торкалися її щоки.

Блакитно-золоті очі дивилися згори.

Зламаний голос шепотів їй на вухо, говорив, як кохає її, просив триматися.

Джарен.

Вона хотіла заспокоїти коханого. Витерти його сльози.

Проте темрява поглинула її знову.

І цього разу не відпускала.