Страница 14 из 158
— «Янгольський пил», — прошепотіла Ківа, мало не вдавившись хлібом. Її голос був хриплий та зневірений. — Будь ласка… мені треба… зовсім трохи.
Затуманеними очима Ківа побачила, як обличчя Крести озлобилося.
— Єдине, що тобі потрібно, — це поїсти, а потім поспати. Я дам тобі більше вранці.
Ківа заперечливо похитала головою, і її тіло так тремтіло, що аж зуби цокотіли.
— Мені треба
зараз
.
— Їж. — Креста запхнула більше хліба їй до рота.
Ківа почала задихатися, але дівчина затулила їй рота рукою і змусила все проковтнути.
— Вугілля повинно допомогти тобі затримувати їжу в організмі, — сказала вона. — У тебе зараз така ж психологічна битва, як і фізична. Треба просто хотіти боротися.
Ківа застогнала, коли її силоміць годували хлібом. Креста була непохитна, не зважала на благання й не збиралася давати їй навіть дрібку «янгольського пилу», щоб та витерпіла ніч.
Годинами вони воювали одна проти одної. Ківа голосила, коли її тіло пронизував найменший натяк на полегшення.
— Заткнеш її, може? Ми тут взагалі-то спати намагаємося! — бурчали ті в’язні, які лежали близько й чули ці ридання.
— Біжи пожалійся матусі, — огризалася Креста й не звертала уваги на їхні скарги, як і Ківа.
А потім десь посеред ночі дівчина знавісніла так, що розбудила своїм вереском ледь не пів гуртожитку:
— ДАЙ МЕНІ ЙОГО! МЕНІ ТРЕБА!
ТИ
МАЄШ ДАТИ ЙОГО…
Креста вилаялася і затулила Ківі рота рукою, стягла її спітніле тремтяче тіло з матраца й у місячному сяйві поволочила повз сердитих і розбурханих від сну в’язнів. Вона спинилася тільки тоді, коли вони дійшли до темної ванної кімнати, затягла Ківу під душ й облила крижаною водою.
Ківа задихалася і бризкалася, намагалась вирватися, але Креста тримала її і мокнула разом з нею.
— ВІДПУСТИ МЕНЕ! — волала дівчина.
— Ні, — крізь зуби процідила Креста, її хватка була непоступливою. — Поки ти, хай тобі грець, не заспокоїшся.
Ківа спробувала вивільнитися, але з цього нічого не вийшло, адже її тіло було занадто слабке, щоб навіть пробувати. Уже зовсім скоро вона ослабла, притулилася до Крести й важко віддихалася. Колишня каменярка взяла на себе майже всю вагу Ківи.
— Усе? — вимогливо запитала вона.
Знесилена й поникла Ківа змогла тільки кивнути.
Креста вимкнула воду, і тоді Ківа сповзла на підлогу поряд з нею. Обидві сиділи під стіною душу, з них стікала вода, тіла дрижали, і тільки їхнє важке дихання відлунювало в темряві.
— Ти як скалка в дупі, знаєш про це? — буркнула Креста.
Ці слова викликали в уяві образ Кальдона, адже він казав Ківі те саме — і не раз. Попри душевний біль, губи Ківи ледь-ледь скривилися. Крізь цокіт зубів вона прохрипіла:
— Ти н-не перша людина, яка мені це г-говорить.
— І точно не остання.
— В-вибач, — прошепотіла Ківа. Крижана вода так протверезила її, що вона була вражена своєю поведінкою, навіть якщо це було під дією наркотиків. — І д-дякую. Що допомагаєш м-мені.
— Це ще не кінець, — попередила Креста. — Нас чекає важкий шлях.
Ківа знала це. І коли вона пройде все —
якщо
пройде, — то знайде спосіб віддячити колишній каменярці. Навіть якщо Креста просто повертає борг.
— Ти сказала, що д-допомогла комусь ще п-подолати цю залежність, — мовила Ківа і насолоджувалася прохолодою, яка прояснила її думки. — Хто ц-це був?
Креста мовчала так довго, що Ківа вже вирішила, що та не збирається відповідати. Проте в темряві душового блока вона зрештою сказала ледь чутно:
— Коли я була маленькою, ще задовго до Заліндова, моя сестра знайшла схованку «янгольського пилу» й не знала, що це він. Вона передозувалася і ледь не померла. Я не відходила від неї, аж поки вона повністю одужала.
— С-скільки тобі б-було?
— Десять, — відповіла Креста. — А їй вісім.
Такі маленькі.
— А б-батьки?
— Удома не ладнали, — сухо вела далі Креста. — У моєї сестри була найніжніша душа в цілому світі, але батько бачив у цьому тільки слабкість. Для доброї дитини в нього не було вдома місця, тому він стер її зі свого життя і не переймався, жива вона чи ні. А мати… мати була занадто зайнята тим, аби вижити поряд із батьком. У сестри була тільки я.
Голос Крести був сповнений болю, хоч Ківа й відчувала, що та силується це приховати. Цокочучи зубами, Ківа запитала:
— Що с-сталося?
— Я допомогла їй пройти через передозування, потім ломку. Після цього вона більше ніколи не наближалася до «янгольського пилу».
— Ні, — мовила Ківа й потерла руки, щоб зігрітися. — Що трапилося з-з твоєю родиною?
Цього разу запала ще довша мовчанка.
— У мене немає сім’ї. Більше немає.
Ківа заплющила очі від глибини почуттів у цих словах. Креста прибула в Заліндов понад п’ять років тому, ще підлітком, — їй тоді було, може, років шістнадцять. Хай через що вона туди потрапила… але вона втратила батьків, сестру… Для Ківи досі бракувало пазлів, щоб хоч трохи зрозуміти минуле колишньої каменярки.
— Як…
— Час історій закінчився, — сказала Креста досить суворим голосом, щоб нагадати Ківі, що вони не подруги. Донедавна — точніше
досі
— вони були радше ворогами, ніж будь-ким іншим. — Спробуй поспати.
Ківа роззирнулась у темряві душової.
— Т-тут?
— Ти не можеш піти в гуртожиток. Ще одна така витівка — і вартові прийдуть винюхувати, що відбувається, — відповіла Креста, крутячись у пошуках зручнішої пози.
— Але тут х-холодно. — Щойно Ківа сказала це, тепло почало розливатися її тілом: симптоми повертались знову, бо шок від крижаної води зник. І якщо душ був холодним, то повітря пізньої весни досить приємне. Щойно одяг висохне, буде не так жахливо. Вона спала і в гірших місцях — але ніколи під час ломки від наркотиків.
— Спи, — наказала Креста, попри бідкання Ківи. — Поки ще можеш.
Вона хотіла посперечатися, поставити мільйон запитань, поки її розум ясний. Хотіла насолодитися цією легкістю, адже знала, що вранці знову буде під дією «янгольського пилу». Проте Креста мала рацію — їй треба поспати, поки тіло давало це зробити, зібратися із силами, щоб подолати все, що чекало її попереду, — і морально, і фізично.
І тому, зціпивши зуби від напливу гарячих і холодних відчуттів, вона заплющила очі й дозволила втомі поглинути її.