Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 13 из 158

Її увагу привернуло хлюпотіння води. Ківа глянула вниз, земля перетворювалася на багнюку, потім у мілководдя, а потім води стало по коліна, чим далі вони йшли. Коли один з вартових наказав в’язням зупинитися, Ківа побачила, що по дорозі їй всунули в руки кирку. Вона зважила її і помахала нею перед собою, як мечем.

Кальдон навчив її, як це робити. Вона тренувалася із дерев’яним мечем під його наглядом.

Ківа заплющила очі, відігнала той спогад також і дозволила «янгольському пилу» вгамувати біль, що спалахнув з новою силою. Опустивши руки, вона спробувала пригадати, де вона, чому тут, що їй треба робити.

Ківа була в тунелях.

Тепер працювала тут. Їй доручили копати канави, якими вода стікатиме до водоносного шару.

Це була найгірша робота в Заліндові. Найтяжча і фізично, і морально. Найшвидша смерть.

— Думай про хлопця, — наказувала Креста збоку. — Не переставай думати про нього.

Її голос звучав владно, тому Ківа підкорилася, і коли тюремні вартові наказали їм розпочинати копати тверді вапнякові стіни, перед її очима застигло обличчя Тіппа.

Вона знову й знову замахувалася залізною киркою на непіддатливу скелю. Удар струснув руки, і цей звук роздратував її. Вона раділа печінню, яке посилювалося із кожним поштовхом. Її зір затуманювався від хмар пилу навколо, а слух вражали удари сотень кирок по твердому каменю. Вона смутно розуміла, що Креста десь поряд, нагадує їй про Тіппа, каже продовжувати бити. Не можна зупинятися. Якщо зупиниться, прийдуть вартові. Вони перевальцем походжали вперед-назад, тримаючи батоги та кийки напоготові. «Не давай їм приводу», — казала Креста. Не зупинятися. Не зупинятися.

Не

зупинятися

.

На кирці Ківи лишалася кров із полопаних пухирців і потрісканих мозолів, яка скрапувала з дерев’яного держака. Вона відчувала біль, але приглушено, точнісінько як і все навколо.

А потім не було вже нічого.

Оскільки секунди перетворювалися на хвилини, хвилини в години, дія «янгольського пилу» почала слабшати.

Усе почалося з легкого й тупого головного болю в потилиці. Далі вона відчула металевий присмак в роті й тремтіння пальців, що не давало нормально тримати закривавлену кирку. Коли вартові нарешті оголосили про кінець робочого дня, Ківа змерзла попри невтомну працю і нарешті усвідомила, що все, що пережила, — ніщо проти того, що чекало її далі.

— Мені зле, — простогнала Ківа, поки вони чекали своєї черги, щоб піднятися на поверхню.

— Ну звичайно, — пробурмотіла Креста. — Чи є щось у тому твоєму лазареті, що може допомогти?

— Це більше не мій лазарет, — відповіла Ківа, похитуючись від утоми. Свобода від Заліндова подарувала їй можливість регулярно харчуватися і тренуватися, а це разом з онімінням від «янгольського пилу» давало їй досить енергії, щоб витримати щоденну тяжку працю. Але тепер вона відчувала цей біль кожною своєю жилкою. Думки ж її натомість були яснішими, ніж раніше. Тому вона намагалася зосередитись, поки сипала назвами рослин, які, як відомо, полегшують симптоми ломки.

— Єдиний вихід — пройти через це, — мудро проказала Креста, прибираючи свої руді кучері від вологого обличчя. — Подивлюся, що вдасться знайти.

Ківа пробурмотіла щось у відповідь. Вона навіть не зрозуміла, що саме вилетіло з її рота, коли раптом стало холодніше і тіло почало трясти. Дівчина не пам’ятала, ні як вилізла з тунелю, ні як Креста підтримувала її всю дорогу до гуртожитку чи як безцеремонно кинула її на матрац. Шкіра запилюжена й брудна, вбрання досі у власному засохлому блювотинні. Вона не мала уявлення, скільки часу минуло відтоді, як лежала там, тряслась і пітніла. Її м’язи боліли, скривавлені долоні тепер шалено пульсували.

— Дай мені свої руки.

Креста повернулася. Ківа не знала, скільки тої не було чи скільки вона вже тут. Татуйовання у формі змії ледь виднілося під шаром бруду.

Щось вологе ковзнуло по Ківиних долонях, і вони одразу ж почали пекти. Вона намагалася висмикнути їх, але хватка Крести була міцною.

— Треба тримати долоні в чистоті, інакше буде запалення.

Ківа замовкла, слова відлунювалися в її пам’яті. Вона чула їх раніше. Вона

казала

їх раніше.

Треба

тримати

долоні

в

чистоті

,

інакше

буде

запалення

.

Міцна статура, сильні руки, скуйовджене золотисто-коричневе волосся, ідеальні губи розпливлися в ясній усмішці, блакитно-золоті очі поблискували.

Ківина рана знову відкрилася. Цього болю було достатньо, щоб тремтіння стихло хоча б на мить. Тільки зараз вона була не в лазареті. А

він

був не з нею.

Не цього разу.

І вже ніколи не буде.

— Проковтни це, — наказала Креста, привернувши увагу Ківи. Вона тримала в руках жменю тонких зелених цибулин упереміш із жовтими й оранжевими квітками та шматком чорного обвугленого дерева.

Ківа не питала, як Креста прослизнула в сад лазарету, і не цікавилася, як та добула вугілля з крематорію. Натомість поклала цю суміш до рота і, коли відчула текстуру крейдового дерева на язиці, скривившись, випалила:

— Я нічого не казала про крейдове дерево.

— Ти не перша людина з ломкою, за якою я доглядаю, — пробурмотіла Креста, поки далі відтирала її руки. — Це вбере токсини з твоєї крові.

Ківа збиралася запитати, кому ще допомогла рудоволоса, але відчула різкий напад спазму в животі, спробувала схопити ротом більше повітря й скрутилася від болю.

— Тобі треба поїсти, — мовила Креста. У її голосі не було й натяку на люб’язність, жодної зацікавленості Ківиним станом, просто констатація факту.

— Та я все тільки… — вона відчула ще одну судому й зціпила зуби, — виблюю назад.

Креста почала сваритися, але Ківа не чула її. Судоми в животі ставали такими сильними, що забирали всю її увагу. Потрібен час, щоб цибулини гашвілу, квіти тили, пелюстки жовтцю і вугілля подіяли, але навіть тоді полегшення було б тільки частковим. Якщо Креста справді прагнула віднадити Ківу від «янгольського пилу», то її чекатиме важка ніч.

Наступне, що Ківа помітила, — шматок просоченого бульйоном хліба, який запхали їй до рота. На лобі в неї виступили краплі поту, її то кидало в жар, то пробирали дрижаки, то знову кидало в жар.

— Ні, — простогнала вона і відвернулася.

— Тобі знадобиться енергія, щоб витримати наступний день, — сказала Креста й засунула ще хліба їй до рота. — Не можна вижити лише на «янгольському пилу».