Страница 12 из 158
— Мот, — Ківа ледь чутно вимовила ім’я чоловіка, який зруйнував цю вежу. На мить у неї прояснилося в голові. — Де Мот?
— Помер, — відрубала Креста. — Від рук самого Наглядача в’язниці одразу після заколоту. Від якого ти втекла.
У Ківи всередині все похололо від думки про працівника моргу, який піклувався про неї і допоміг пережити Випробування, але вже за мить біль розсіявся, ніби його і не було. Вона похитала головою, намагаючись зупинити цей коловорот кольорів, силкуючись зрозуміти слова змії.
— Неможливо лишити Заліндов у минулому, — почувся божевільний смішок. — Навіть якщо думаєш, що він уже там.
Креста не відповіла тільки тому, що полем їх наздоганяли інші в’язні в сірому вбранні. Виснажені, вони теж йшли до куполоподібної будівлі.
— Тобі треба зібратися, перш ніж ми дійдемо до тунелів, інакше вартові відправлять тебе в Безодню, — попередила Креста ледь чутно. — Вони не панькатимуться із цим.
— Байдуже, — пробурмотіла Ківа, ледь волочачи ноги.
Хватка каменярки стала болючою, коли вона просичала:
— Ти колись мені сказала, що я сильна й могутня і що можу стерпіти все. Що завдячую собі причиною жити. Тепер я кажу тобі те саме, Ківо Мерідан.
Упавши в руки Кресті, дівчина сказала:
— Це не моє ім’я.
— Твоє.
—
Ні
.
— Ти та, ким обираєш бути, — твердим голосом заявила Креста. — Ти та, ким
хочеш
бути. І просто зараз тобі треба обрати жити. А з рештою розберешся пізніше.
Хоч Ківа й була у жалюгідному стані, ці слова справили на неї враження. Думка про те, що вибір був за нею, смішила. Усі десять років у Заліндові вона жила вибором інших, день у день боролася за існування. А коли нарешті відчула свободу на смак, прийняла рішення, яке не привело ні до чого, крім як до початкової точки, і в результаті втратила більше, ніж могла уявити будь-коли.
Діра в серці різко заболіла. Навіть «янгольський пил» не міг повністю цього замаскувати.
— Кажу, як є: мені байдуже на тебе, — безжально продовжила Креста. — Утім, ти якось урятувала мені життя, і через це я перед тобою в боргу. Тому виживеш сьогодні, і завтра теж, і будеш виживати, аж поки з тебе вийдуть усі ці кляті наркотики. Опісля можеш вибирати, що із собою робити. Жити чи померти — це вже не моя справа. А поки що слухатимешся мене. І я кажу тобі оговтатися і підготуватися до найгіршого дня у своєму житті.
Ківа так відволіклася промовою Крести, що не помітила, як вони підійшли до куполоподібної будівлі й приєднались до решти в’язнів, що приготувалися спускатися драбиною вниз до тунелів.
Силкуючись зібрати думки до купи, Ківа пробурмотіла:
— Чому ти тут?
Креста роздратовано видихнула:
— Я щойно тобі пояснила.
Ківа похитала затуманеною головою. Їй, очевидно, дали менше «янгольського пилу», ніж зазвичай — не стільки, щоб тримати в безтямі, як останні кілька тижнів. Зниження дози подарувало їй трохи ясності — достатньо, щоб вона, ледве ворушачи язиком, змогла запитати:
— Ні, чому ти не в каменярні?
Креста завагалася, перш ніж відповісти:
— Рук перевів мене в інше місце після повстання. Йому не сподобалося, що я протрималася так довго, тому тепер працюю в тунелях і чекаю на виснажливу неминучу смерть.
Кресті лишалося шість місяців. Може, навіть рік. Така доля тунельників Заліндова.
Тепер, коли Ківа не була тюремною цілителькою, це була і її доля теж.
Дівчина мала б злякатися, але не могла змусити себе відчути це.
Чомусь вона не думала, що в цьому винен «янгольський пил».
— Далі, — почувся знуджений чоловічий голос, який змусив Ківу підвести погляд із сухої трави й побачити, що вони дійшли до входу в будівлю, де кілька вартових проводили в’язнів до ряду драбин, які стирчали з прямокутної ями в землі.
— Я знаю, що ти розбита зараз, — рішуче сказала Креста, коли ті в’язні, що йшли перед ними, зникли в шахті. — Але хай там що, не відпускай драбини. — Побачивши порожній погляд Ківи, вона швидко додала: — Думай про щось важливе для тебе. Хлопчик. Отой, що заїкається. Ти любиш його. Витримай це заради нього.
Тіпп
.
Туманний спогад про веснянкуватого хлопця зі щілиною між зубами сплив у пам’яті Ківи, і її серце знову заболіло.
— Далі, — повторив вартовий, махнувши їм.
— По одній сходинці за раз, — мовила Креста. — Зроби це заради нього. Я буду поруч.
Ківа понуро закивала, її голова була занадто важка, щоб втриматися на плечах, але водночас невимовно легка. Коли Креста підштовхнула її вперед, та перечепилася об свої ж ноги, а вартові весело зареготали. Вони знали, хто це і як низько вона пала. Вони
насолоджувалися
цим.
Усередині неї спалахнув гнів, але тривало це недовго. Не встигла вона доторкнутися до металевих перекладин, як «янгольський пил» усе заглушив. Там було дві драбини, прикріплені одна до одної. Щойно Ківа почала спускатися першою, Креста стримала обіцянку й залишалася поряд до першого майданчика, і потім наступний ряд драбин теж. Вони спускалися — перечка за перечкою, майданчик за майданчиком, а Креста тихо бурмотіла й підбадьорювала Ківу. Дівчина дивилася на свої руки, ніби вони належали комусь іншому. Нічого не відчувала, тільки туманно усвідомлювала, що вона спускається, що її м’язи горять, що повітря стає затхле й прохолодне.
Тіпп. Вона триматиметься задля Тіппа.
Хоча він, звичайно, тепер ненавидів її після того, як дізнався, що вона
зробила
.
Ківа тяжко зітхнула, і Креста стривожено подивилася на неї. Але коли вони спустились з останньої драбини, вона з полегшенням видихнула.
У безпеці. Обоє були в безпеці.
І водночас не були.
Тому що не встигла Ківа перевести подих, як її вже штовхали освітленим люмонієвими ліхтарями тунелем слідом за іншими в’язнями, які тяглися одне за одним, мов мурахи. Її охопило гнітюче відчуття тривоги, схоже на клаустрофобію, але «янгольський пил» притлумив його.
Востаннє вона була тут не з ув’язненими. Проте й не сама.
Блакитно-золоті очі. У повітрі витає магічне полум’я. Ідеальний снігоцвіт. Цього разу образ відігнали не наркотики, а сама Ківа.
Вона не могла думати про все, що сталося тоді.
Не могла думати про
нього
.