Страница 11 из 158
Глава 11
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Ківа Корентін горіла.
Полум’я обпалило її тіло, а кров у жилах кипіла. Дівчина стогнала й звивалася в руках, що її тримали.
— Вона горить, — почувся грубий чоловічий голос. — Дай їй трохи води.
Ківа відчула запах блювоти так близько, що й не сумнівалася, що це від неї. Від цього їй стало погано ще раз.
Вона була хвора.
Ні, не хвора.
Десь у глибині душі Ківа знала, що не хворіє.
У голові туманно спливали спогади: блакитно-золоті очі й розпухлі від поцілунків губи, смертоносні тіні й розбите скло, карамельний пил і залізні ґрати. А потім її думки розсіялися, о´брази зникли. Безжалісний жар — ось усе, що знала, усе, чим вона
була
.
— Господи, це жах, — з огидою промовив жіночий голос.
Хтось всунув Ківі між губи дерев’яну чашку. Вода цівкою стікала по її пересохлому горлу й хлюпала на підборіддя.
— Так, — погодився чоловік. — І це
твій
жах. У мене немає часу на мертвих.
Руки, які тримали Ківу, зникли. Вона спробувала сісти, але полум’я знову охопило її тіло. Але коли дівчина на якусь мить розплющила повіки, вогню не побачила. Це була вона — пекло вирувало
всередині
неї.
— Вона не мертва, — заперечила жінка.
— Зачекай трохи, — мовив чоловік. Його голос звучав так, ніби віддалявся. — У ній уже така кількість того добра, що вона просто не проживе без нього. Найкраще кинути її напризволяще. Або умисно позбав її страждань, якщо наважишся, — пирхнув він. — Сумніваюся, що в тебе виникнуть хоча б якісь труднощі з цим.
— Ти тюремний цілитель, — сердито сказала жінка. — Це твоя робота — допомогти їй.
Чоловік пирхнув ще раз:
— Ніхто не може зараз їй допомогти.
За дзвоном у вухах Ківа ледь чула його кроки, що віддалялися. Її серце билося незвично швидко.
Небезпечно
швидко.
Десь усередині вона знала, що треба хвилюватися за свій стан, але ця частина не могла нічого вдіяти, не могла навіть
думати
про щось іще, окрім всепоглинальних мук, які обпікали її тіло.
Потік лайки перебив біль, а за ним мозолиста рука звилася навколо шиї, різко підняла її голову й притиснула чашку до губ знову.
— Пий, — наказала жінка, намагаючись напоїти Ківу. — Якщо хочеш жити, то треба пити.
Ківа спробувала послухатися, давилася рідиною і весь час не розуміла чому. Якщо це було життя, то однозначно, краще б її вбили. Умисно позбавили страждань, як казав той чоловік. Ківа хотіла цього — швидкого кінця огненного пекла, і тоді зяюча діра в серці зникне назавжди.
Діра, яка точно не мала нічого спільного з її теперішнім станом.
Блакитно-золоті очі зринули в спогадах ще раз. Перш ніж знову зникнути, швидкоплинний образ викликав інший вид тортур.
— Чорт, Ківо,
пий
, — почувся сердитий жіночий голос.
Проте Ківа не могла більше пити. Вона почала тремтіти — вогонь боровся з льодом. Навіть коли вона задрижала від раптового холоду, шкіра покрилася потом, а коли хтось накинув на неї ковдру, то вона заскиглила й хотіла її із себе стягти.
Занадто жарко.
Занадто холодно.
Занадто.
— Будь ласка, — вона прохрипіла, навіть не певна, що або кого просить. —
Будь
ласка
.
— Ти помреш не так, — твердо мовила жінка. — Не так.
Та Ківа не вірила їй, бо хотіла покласти цьому край — усьому цьому.
І коли вже не могла терпіти ці муки, віддалася блаженним обіймам забуття.
Коли Ківа розплющила очі, то найперше побачила змію.
Кімната навколо йшла обертом, ледь освітлене місце з порожніми піддонами й заяложеними ковдрами, знайомий їдкий запах викликав спогади.
Якась далека думка прошепотіла, що вона в лазареті. Лазареті Заліндова.
Ківа насторожилася, але не могла змусити себе по-справжньому захвилюватися. Не тоді, коли в роті присмак карамелі, і навіть не тоді, коли перед тобою змія, яка збиралася заговорити.
—
Вставай
! — просичала гадюка, грубо струснувши дівчину. Вона звучала так, наче жінка з повним ротом води.
Ківа хихикнула й потяглася до неї.
Її руку відкинули.
— Йди за мною до тунелів, або вони вб’ють тебе. Чуєш? Якщо не працюватимеш, будеш мертва.
Через наполегливість змії Ківа сіла, похиливши голову набік. Затуманеним поглядом вона побачила, що була одягнена в брудне сіре вбрання, а від запаху своєї ж блювоти в неї закрутило в носі.
— Боже, ти навіть не уявляєш, що відбувається, так? — пробурмотіла змія. Вона обвилася навколо Ківиної спини й підвела її на ноги. — Вони давали тобі забагато «янгольського пилу» по дорозі сюди, тому зараз ти не можеш нормально функціонувати без нього. — Гадюка потягла її через лазарет. — Мені вдалося роздобути трохи, цього якраз вистачить на кілька днів. Треба повільно відзвичаювати тебе від нього, а то органи відмовлять. Розумієш, що я кажу?
— Змії, що розмовляють, — промовила Ківа сонно. Вона спотикалася, поки її тягнули на сонце. Дівчина підняла руку й усміхнулась веселковим кольорам навколо. — Погожий день.
Змія вилаялася, потім процідила крізь зуби:
— Ківо, це я — Креста. Зберися.
Креста.
Не змія, отже.
Проте близько.
Креста Восс. Це ім’я викликало в неї почуття образи й страху, у поєднанні з образом мускулистої молодої жінки зі сплутаним рудим волоссям, карими очима й тату у формі змії на обличчі. Вона була каменяркою в Заліндові, і Ківа знала її понад п’ять років. Та, що відверто зневажала Ківу всі ці роки. Та, що була лідеркою тюремних бунтівників, вірна Ківиній сестрі — Зулейці Корентін — нинішній королеві Евалону після того, як відібрала в Ківи все. Усе і всіх.
— Погана змія, — пробурмотіла Ківа, намагаючись вивільнитися з рук Крести. — Іди геть.
— Припини, — сказала Креста, міцніше стиснула хватку й скерувала Ківу з гравійної доріжки на суху траву, що вела до куполоподібної кам’яної будівлі в центрі в’язниці. — Ти не протягнеш без мене і дня.
— Протягну. — Ківа знову спіткнулася об затверділі грудки босими ногами, кольори продовжували стрибати в неї перед очима й відбивалися від вапняних стін, що вдалині оточували їх по периметру. — Або ні. Байдуже.
— Ти хоч чуєш себе? — запитала Креста, коли вони обійшли велику вирву в землі — те, що привернуло розсіяну увагу Ківи. Довелося докласти зусиль, щоб пригадати, як сторожова вежа вибухнула й обвалилася. Від неї не лишилося і мокрого місця.