Страница 137 из 158
Глава 41
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Страх Ківи був схожий на змію, що стискала груди, коли вона дивилася, як її сестра повільно йшла вперед.
Чорне волосся Зулейки було перекинуте на одне плече, її бліда, як місяць, шкіра майже світилася проти темних обладунків і тіней, які кружляли навколо неї. Вона ступала крок за кроком, байдужа до солдатів, вартових і аномалій, які стояли мов укопані, у багатьох з них була піднята зброя. Дівчина навіть не глянула на них.
«Не зараз», — у розпачі подумала Ківа, бо знала, як сильно виснажена її сила. Вона розраховувала, що Зулейка не виходитиме назовні, ховатиметься, аж поки закінчиться битва, як і сказала Ешлін. Проте ось вона: яструбине обличчя схилене набік, сяйво медово-золотих очей можна було помітити навіть здалеку.
— Думаю, я бачила твою магію у вікно! — крикнула з мосту Зулейка. — Прийшла погратися, сестричко?
Змія навколо Ківиних грудей скрутилася ще тугіше, коли дівчина усвідомила, що Зулейку витягнуло сюди її ж цілюще сяйво, надто спокусливе видовище, щоб пропустити. Погляд сестри був божевільним, але Ківа не знала, чи це тому, що темна магія руйнувала її кров, чи тому, що вона нарешті зрозуміла: навіть з усією силою світу не зможе втриматися на троні. Байдуже, хто сьогодні виграє битву, — Евалон їй уже не належить.
Однак побачивши те божевілля, Ківа знала, що Зулейці байдуже. Вона не збиралась здаватися.
І була лише одна людина, яка могла її зупинити.
Викликавши магію, Ківа звільнилася від тіней, які тримали її. Тепер до цього не треба було докладати зусиль, тренування не минули дарма, хоч і розплачуватися доводилося силою. Але вона не звернула уваги на легке запаморочення і підвелася. Також проігнорувала погляд Джарена. Він благав звільнити його, не робити цього самій.
Проте це була та битва, від якої він не міг її захистити, і вона не хотіла ризикувати тим, що Зулейка використає проти нього магію.
Не цього разу.
— Нам не треба робити цього, Зулейко, — сказала Ківа, повільно підходячи до сестри. Вона знала, що говорити таке — ніби горох об стіну бити, насправді ж просто зволікала, намагалася дати магії шанс відновитися якомога сильніше. — Мати ніколи не хотіла тобі цього. Жодній з нас.
Зулейка вишкірилася:
— Ти не знаєш, чого вона хотіла.
— Я знаю більше, ніж ти думаєш, — мовила Ківа, минувши трьох Сірих гвардійців з переляканими очима. — Наприклад, я знаю, що вона намагалася звільнити мене із Заліндова, бо так я могла б врятувати
тебе
.
Зулейка глузливо випалила:
— Не треба мене рятувати. Не тоді, коли я можу робити це.
Махнувши рукою, вона звільнила двох аномалій, що стояли неподалік, лише тепер над ними закружляли нові тіні, від чого ті вчепилися у свої груди, хапали ротом повітря, задихалися, а тоді впали долі.
Бездиханними трупами.
Ківа намагалася не зважати, але жах через безжальний напад сестри затопив її. Вони навіть не намагалися захиститись. А Ківа — вона могла б зупинити це. Однак виявилася надто повільною, їй навіть
не
спало
на
думку
викликати власну магію. Це була помилка, якої більше не можна допускати.
— Мати забула про наші цілі, — не вгавала Зулейка, і очі в неї тепер були ще божевільнішими, так, ніби з кожною порцією магії, яку вона використовувала, її душа чорнішала. — Вона не цінувала справжньої сили, якою ми володіємо — смертельну магію Торвіна, якою тепер можемо керувати. Моя і твоя, Ківо. — Вона нахилилася вперед із пустотливим виразом. — Тобі не треба рятувати мене, сестричко, — не тоді, коли можеш
приєднатися
до мене.
Ківа знову намагалася ніяк не реагувати, хоч насправді всередині жахнулася.
— Відпусти свою слабку магію і впади в обійми тіней, — продовжила Зулейка, і її голос звучав урочисто. Вона витягнула руку, викликала вогник темряви й дивилася на нього з благоговінням. — Разом ми будемо нестримні — і заберемо все, що нам належить.
Ківа напружилася, зобачивши тіні, але заспокоїла себе. «Чекай», — підказував тихий голос у голові.
— Річ у тім, Зул, — лагідно сказала Ківа, — що воно
не
належить нам. — Вона глянула на армії, які досі билися на суші, адже не знали, що всі, хто на мосту, стикаються з геть інакшою загрозою. — Тут твої бунтівники, але б’ються не за тебе. На чолі Тор, адже він отримав це право — отримав їхню
повагу
. Але навіть так це не означає, що отримав ціле королівство. Воно не наше і
ніколи
не було. Гадаю, мати все розуміла. Вона здалася б, якби це означало, що так зможе втримати тебе від знищення. — Ківа простягнула руку й мовила вже пошепки: — Дозволь мені допомогти тобі, Зул. Як хотіла мати.
На мить Ківа подумала, що, може, їй вдалося достукатися до сестри.
Однак потім обличчя Зулейки потемніло, і вона сказала низьким та зловісним голосом:
— Мати ніколи не мусила відмовлятися від нашого роду. Вона була зрадницею — як і ти. Якщо не приєднаєшся до мене, то приєднаєшся
до
неї
.
На цьому Зулейка простягнула руку вперед, смертельна магія наближалась. Але Ківа була готова. Серце заболіло, коли вона подумала про Кальдона, як він змушував її тренуватися, раз за разом кидав у неї своє полум’я. Він був причиною, чому їй вдалося так швидко відреагувати, пославши своє цілюще світло назустріч тіням Зулейки, розчинивши їх у повітрі.
Приголомшений вираз обличчя сестри задовольнив би Ківу коли завгодно, але не зараз.
— Скидається на те, що ти підучила нові трюки, — просичала Зулейка, і її медово-золоті очі блиснули.
А тоді вона напала знову.
Тінь за тінню летіли в Ківу, а її магія виливалася, тримала смертельну магію на відстані — та чи
надовго
? Напади тривали, від чого в неї з чола стікав піт, руки тремтіли, коліна підгиналися. Проте все одно, удар за ударом, вона продовжувала збирати світло й стримувати сестру.
Тоді раптом Зулейка випустила розчарований рев й прогнала темряву над мостом, повернувши хаос. Якусь мить солдати й аномалії були дезорієнтовані, а тоді кинулися нападати, Креста й Навок знову люто зійшлися у двобої. Ківа бачила, як Джарен побіг до неї, але йому завадила група Сірих гвардійців, змусивши його або відбиватися, або пасти від їхніх мечів. А тоді він зник, і тіні її сестри знову летіли в неї, ще жорстокіше, ніж раніше.
— Чому… ти… просто… не…
помреш