Страница 126 из 158
Глава 38
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
Навок прибув.
Ця єдина думка крутилася в Ківиній голові, поки вони галопом проскакали той відтинок шляху, який лишився до Валленії. Потім вони стрімголов мчали міськими вуличками й звивистою Річковою дорогою, терміновість справи гнала їх уперед.
Відтоді як вони дізналися, що мірравенський король був у дорозі, Ківа весь час молилася, аби їм вдалося прибути раніше за нього, щоби бути хоча б на крок попереду його наказу аномаліям напасти. Проте її сподівання виявилися марними. І звісно ж, тепер їм не лише треба забрати останній перстень, а ще й доведеться зустрітися і з Навоком, і з Зулейкою.
Принаймні аномалії не нападали на місто —
поки
що
. Тільки палац горів, і що ближче вони під’їжджали, то більше Ківа бачила, що полум’я охопило казарми, конюшні й землі — і зі східного, і із західного берегів річки. Попри це на вулицях Валленії панував хаос: жителі кричали й намагались втекти так далеко від центру міста, як тільки могли. Ківа, Джарен, Наарі та Креста були єдиними дурнями, які їхали
на
небезпеку, але не спинялися і підганяли коней швидше, аж поки нарешті не дісталися воріт палацу.
Їх ніхто не охороняв — вони й так були наглухо зачинені.
Джарен вилаявся, коли всі швидко спішилися з коней і кинулися вперед, щоб краще роздивитися крізь чавунну огорожу. Вони побачили величезну територію розкішних садів, які межували зі стежкою до палацу, і хоча зазвичай ці сади були ідеально доглянутими, просто зараз вони стояли в жахливому стані. Земля змісилася і потріскалася, рослини хаотично порозросталися, у багатьох місцях палав вогонь, а решту хльостали річкові хвилі — а всередині цього всього вартові й аномалії жорстоко билися і магічною, і звичайною зброєю.
Ківа впізнала темну зброю евалонських солдатів і срібну — їхніх королівських вартових, навіть зелене шкіряне вбрання аномалій Навока — і його Сірих гвардійців теж, оскільки не всі билися за Мірравен магією. З Карамору солдатів не було через розпад їхнього союзу, але це полегшення було швидкоплинним, адже воно цілковито розвіялося, коли краєм ока дівчина помітила людей в повсякденному одязі. Її серце стиснулося, коли побачила, хто був на чолі, просто в серці баталії, його меч підіймався, коли він викрикував накази грізним голосом, так що їх можна було почути за тридев’ять земель.
Торел.
Він згуртував бунтівників. А з ним билася спина до спини Ресінда, її заплетене в косу попелясте волосся несамовито розвивалося, коли вона захищала себе й свого генерала.
Ківа хотіла прорватися через огорожу і побігти допомагати їм, але знала, що не принесе жодної користі в цій масштабній битві й лише плутатиметься під ногами. Це усвідомлення зміцніло, коли вона побачила, як Тор розмахує, парирує і відштовхує Сірих гвардійців, як пригинається і ухиляється від магії, а опісля згадала, що він міг упоратися й сам. Однак все одно прагнула витягти його в безпечне місце. Хоч він зроду їй цього не дозволив би. Ківа знала свого брата — він завжди битиметься за те, у що вірить. І просто зараз він бився за Евалон.
Ні — він бився за родину Валлентіс.
Адже всього за кілька кроків від нього билася Ешлін. Її бліда броня покрилася брудом і кров’ю, коли вона розмахувала мечем в одній руці й кидала магію іншою, від чого Сірі гвардійці й аномалії розліталися, а її віддані солдати так само непохитно стояли проти своїх надприродних супротивників.
— Нам треба туди, — з поспіхом у голосі сказав Джарен, кісточки його пальців були білі як крейда. — Нам треба допомогти їм.
Ківі довелося докласти всіх зусиль, щоб сказати:
— Ми не можемо — нам треба ввійти всередину. Наші пріоритети не змінилися: персні, Навок, Зулейка.
— Якщо повалимо Навока, його аномаліям не буде сенсу битися, — мовила Наарі, дивлячись на битву, і її обличчя спохмурніло. — Ківа має рацію: ми не можемо втрачати часу, допомагаючи їм. Нам треба рухатися в палац.
Креста вказала на місиво з тіл і магії:
— Як ви збираєтеся пробратися через
оце
?
Напруга Джарена була відчутною, але він відвів погляд від битви.
— Ми не йтимемо через оце. — Він опустив очі на землю: — Ми підемо під цим.
Ківу осяяло від усвідомлення, і вона тихо сказала:
— Тунелі.
Лише Креста спантеличилася, але нічого не запитала, коли вони злізли з коней і кинулися до прихованого входу в задній частині палацу. Їм довелося лишити скакунів там, і Ківа швидко вдячно погладила Зефіра, перш ніж пролізла у залізну решітку. Таємний хід був непроглядно темним, так само як і останнього разу, коли йшла ним, але тепер вона враз викликала свою магію, щоб освітити всім шлях.
Усі мовчали, коли бігли вузьким коридором і дійшли до розвилки, де Ківа тільки раз шпигувала за Королівською Радою. Вони туди не звернули, натомість далі пішли прямо, підіймаючись крутими кам’яними сходами, аж поки нарешті вийшли крізь скрипучі двері на величезну підземну вулицю, що проходила під річкою і з’єднувала дві частини палацу.
Там вони зупинилися, важко дихаючи, і переглядалися запитальними поглядами одне з одним.
— Куди тепер? — вимогливо спитала Креста, подивившись ліворуч і праворуч уздовж освітленого люмонієм простору з колонами.
— Нам треба знайти Міррин, — важко проказала Ківа. Джарен вміло бився своїми мечами, але міг зробити набагато більше з магією. Аномалії Навока коїли зло з відчаю — вони прожили в мирних селах більшу частину свого життя і, попри підготовку, яку встигли пройти після свого призову, не були навчені битися. Якби вони знали, як використовувати свої сили ефективно, випустили б кишки із солдатів Ешлін і бунтівників Тора помахом однієї руки. Натомість аномалії борсалися, заподіювали шкоду, але незначну проти тієї, якою вона
могла
бути. Проте Джарен провів усе своє життя, тренуючи магію в різних можливих сценаріях битви. Ківа
бачила
його внизу в цих самих тунелях під час його тренувань проти родини. Якби він міг повернути свою магію, тоді…
— Але
де
вона? — запитала Креста крізь зуби. — І не забудьте про Навока. Мені треба…
— Сюди, — перебив її Джарен і кинувся бігти знову, тепер на захід.