Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 116 из 158

Ківа хотіла відвести погляд, боялася того, що може побачити в його виразі. Це було безглуздо. Він знав, що вона має цілющу магію — ба більше, ще й тижнями дивився, як вона тренує її. Він

допоміг

тренувати її. Однак використовувати свою силу на ньому вперше від тієї ночі, коли врятувала йому життя… Це був незаперечний доказ того, ким вона була.

Корентін.

Колись його запеклий ворог і, як виявилось, зрадниця власного роду.

Вона не знала, як Джарен відреагує тепер, чи раптово зрозуміє те, чого вона боялася вже давно: що для них уже немає надії, виклики, які стоять перед ними, надто серйозні.

Проте цього не сталося.

Натомість Джарен обхопив її обличчя вільною рукою, золоте сяйво, як ореол, оточило їх обох, коли він прошепотів одне єдине слово:

— Краса.

Ківа заплющила очі й хитнулася до нього, неспроможна стримати емоції. Вона відчула, як його губи притискаються до її чола, ніжний лагідний дотик, а тоді відчула, як магія слабне: тепер його рана зцілена. Лише коли розплющила очі, то побачила, як його обличчя ясно світиться коханням.

— Така краса, — пробурчав він знову. Проте цього разу вже не було золотистого сяйва. Тепер ці слова були не про магію — він говорив про

неї

.

Обличчя Джарена полагідніло, коли він побачив, що вона задумалася; побачив, як щось укорінюється в неї глибоко всередині, останні розбиті шматочки склеюються докупи, зцілюються різною магією, яку міг дати тільки він. Вона тихо зітхнула й нахилилась уперед, уткнулась обличчям в його шию і просто трималася за нього, поки навколо вирувала гроза. Нікому з них не треба було нічого, окрім тих простих сердечних обіймів, які заспокоювали їх обох після такої довгої розлуки.

Вони ще довго стояли непорушно — так довго, що грім минув, а дощ послабився, хоч і досі падав надто сильно, аби вони ризикнули спуститися.

Але попри це, зрештою Ківа змусила себе відхилитися від нього й сказала:

— Нам, мабуть, треба пошукати перстень.

Джарен видихнув і кивнув на знак згоди, послабив обійми, але все одно не відпустив її, коли вони обернулися і втупилися в темряву печери, разом крокуючи вперед.

— Гадаю, ти не помітив жодних люмонієвих ліхтарів у наших рюкзаках? — запитала Ківа, і світло зникало, що далі вони відходили від входу.

— Не бачив жодного, — відповів Джарен. А потім сухо додав: — Оце було б чудово, якби в когось із нас була магія, яка світиться.

Ківа почервоніла й миттю викликала магію знову, не звернувши уваги на тихий смішок Джарена, поки тримала долоню витягнутою, освітлюючи простір перед ними.

Печера була неглибока. Якби не шторм, магія б не знадобилася, але все ж допомогла їм не спіткнутися на нерівній поверхні до дальньої стіни. Там вони знайшли висічену в скелі ямку, у центрі якої містився перстень Сани із силою землі. Він був на рівні пояса; смарагд заблищав, щойно Ківине сяйво ковзнуло по ньому.

У Ківи по шкірі побігли мурахи, коли вона помітила неприродне блакитне світло в ямці, що нагадало їй про давню Магіку, яка наклала на нього закляття заради безпеки. Навоку ніколи не вдалося б викрасти цей перстень, усвідомила Ківа, не без Валлентіс і Корентін разом. Проте це не мало значення. Вона чудово розуміла, що буде краще, якщо вони матимуть всі чотири персні. І тепер, коли Ківа й Джарен знову були…

Ківою

і

Джареном

… її бажання повернути йому магію не зникло. Це досі було пріоритетом, навіть якщо від цього не залежало, пробачить він її чи ні.

— Ми просто… заберемо його? — запитала Ківа, з трепетом розглядаючи блакитне світло.

Джарен взяв її за руку.

— Є тільки один спосіб дізнатися.

Разом вони потягнули руки вперед, їхні пальці ввійшли в ямку без спротиву, що допомогло забрати перстень і витягти його назовні.

Ківа нервово ворухнулася, чекаючи на знак, що після цього їх назавжди ув’язнить там, накладе прокляття чи ще щось таке. Утім, нічого не сталося.

— Це було легко, — завважив Джарен. Він говорив так само полегшено, як вона почувалася.

Ківа пирхнула:

— Хіба що забути про підйом, провалля, кілька моментів на межі смерті й бурю, — якщо не згадувати про всю ту емоційну драму.

Кутики губ Джарена злетіли догори:

— Емоційну драму?

Ківа махнула рукою між ними.

— Маєш цьому якусь кращу назву?

На його обличчі з’явилася радість:

— Не думав, що ми даємо цьому якесь ім’я. Але як щодо «Той раз на горі, коли ти

нарешті

…»

Ківа притиснула долоню до його рота.

— Маєш рацію, не треба ніякої назви.

Він поцілував її долоню, а очі танцювали. Від цього видовища тепло в ній забриніло, і вона ніжно й мрійливо зітхнула.

Але тоді зібралася й сказала:

— Тут жахливо тхне. Знайдімо краще місце — зі свіжим повітрям — поки чекаємо, коли мине дощ.

Вони повернулися до виходу з печери, відклали вбік промоклі рюкзаки, а потім ковзнули, щоб сісти під кам’яною стіною. Ківа звично нахилилася до Джарена, а він її обійняв. Вони сиділи так дуже довго, дивилися на дощ у затишній тиші.

Утім, їй так само звично було звести на нього погляд. Вона помітила, що він уже дивиться на неї, а тоді хтось ворухнувся перший: чи то він, чи то вона, і їхні губи зустрілися знову. Цього разу в їхньому поцілунку не було нічого шаленого, лише повільний вибух, ніжний і солодкий. Вони не поспішали і, за негласною згодою, не давали полум’ю розгорітися; ніхто не хотів поспішати, тим паче в печері на вершині гори, де тхнуло. Тепер у них був час — ціле майбутнє біля їхніх ніг.

Від цієї думки Ківа знову мрійливо зітхнула, а тоді опустила голову йому на груди, його руки міцно притискали її до себе.

— Про що ти думаєш? — тихо запитав він.

— Лише про хороше, — відповіла вона, і її голос був такий само мрійливий, як і її зітхання.

Тіло Джарена затремтіло під нею від сміху:

— Щось конкретне?

Ківа не бачила жодної причини, щоб приховувати це він нього, не після всього, через що вони пройшли того дня.

— Я просто думала про майбутнє. Наше майбутнє.

Він видав задоволений звук:

— І що ти бачиш?

Ківа поцілувала його в груди, там, де серце, і повторила:

— Лише хороше.

Цього разу він засміявся вже гучно. А тоді заспокоївся й нерішуче сказав:

— Якось ти говорила мені, що мрієш навчатися в Академії Срібношип. Це було… Ти хотіла цього?