Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 115 из 158

Вона здивовано пискнула, а тоді збагнула, що відбувається просто зараз, і намагалася триматися за нього так відчайдушно, заледь не сильніше за його обійми.

Поцілунок не був ніжним — він був жорстким, болючим і сповненим усіх тих почуттів, що вони стримували тижнями,

місяцями

. Ківа обхопила рукою його спину, прослизнула під рюкзаком, а іншою провела по його мокрому від дощу волоссю, притискаючи його обличчя до свого. Вона досі схлипувала, надто приголомшена всім, що відчувала, коли вони відірвалися одне від одного, щоб вдихнути. Потім він знову поцілував її, його язик проникнув до її рота, змушуючи її тихо зітхнути на його губах. Її коліна підкосилися, і Джарен підхопив всю її вагу, а їхній поцілунок став тільки глибшим. З нього вирвався стогін, що сповз по її горлу, викликаючи тремтіння від усвідомлення, що пройшло через усе її тіло. Тепло розлилося в шлунку, вогонь палахкотів по шкірі, і її тіло оживало під його руками. Вона ніколи не хотіла відпускати його, навіть не була впевнена, чи

змогла

б

…

А тоді гучно загуркотів грім, що увірвався в серпанок їхньої пристрасті. Вони глянули вгору: ніхто й не помітив, що почався сильний дощ, який промочив їх до нитки і стікав з них на кам’яну сіль під ногами.

Ківа важко дихала, її пальці досі плуталися в його тепер скуйовдженому волоссі, рука міцно обіймала його, ніби від цього залежало її життя. Вона приголомшено дивилася на Джарена, бачила віддзеркалення цього в його виразі, а він дивився на неї так, ніби… ніби…

— Ти справді не ненавидиш мене? — трепетно прошепотіла вона.

Він лагідно всміхнувся, і той сміх був таким легким, що Ківі на очі набігли сльози, а діра в її серці почала повільно затягуватися.

— Так, серденьку, — прошепотів він у відповідь, цілуючи сльози на її щоці. Його губи досі торкалися її шкіри, коли він прошепотів: — Справді.

Вона не могла витримати цього — просто там, у його руках, почала плакати, плечі тремтіли, груди підіймалися, коли з них щось витікало глибокими очисними хвилями. Вона відчувала, як Джарен водить заспокійливими колами по її спині, чула тихі слова, що він шепотів їй на вухо. Але не цього вона хотіла від нього. Прошепотівши його ім’я, Ківа задерла голову, і він одразу ж нахилився — його вуста знову з’єдналися з її, ніжні, сповнені любові — такі ж, як і він сам. Як він завжди був.

— Вибач, — проказала вона йому просто в губи, відчуваючи, що повинна це сказати, що він має знати, що вона мала це на увазі. — Вибач.

— Більше жодних вибачень, — прошепотів він у відповідь.

— Але я…

Він поцілував її на знак протесту, змусивши забути, що вона збиралася сказати, — змусивши забути власне

ім

’

я

. Його радість, його пробачення, його

кохання

— усе, що Ківа знала. І її серце так переповнилося, що аж боліло, і цей біль був таким красивим, ідеальним і безкінечним.

Але потім почувся знову гуркіт грому, а за ним спалахнула блискавка, тож вони вже не могли не думати про небезпеку.

Джарен відірвався від неї, його очі блищали й горіли, обличчя пашіло, дихання було важким. Проте йому вдалося отямитися швидше за Ківу, і взявши її за руки, він сказав:

— Сховаймося в печері.

Ківі було дивно відчувати його дотик, такий легкий і охочий, і досі вона не могла повірити, що це все насправді. Утім, коли вона глянула на нього, побачила в його погляді правду, таку, що можна було взорити навіть неозброєним оком.

Він не ненавидів її. Він не звинувачував її.

Він кохав її.

І сам щойно це сказав.

— Справді, хай як би я хотів це продовжувати… — Голос Джарена став хрипким, його очі потемніли, коли він глянув на Ківині губи. — І повір мені, я справді,

справді

хочу…

Грім знову прокотився небом, а за ним і ще один спалах блискавки, тепер уже ближче.

— Ми тут легка ціль, — договорила за нього Ківа, і їй уже не треба були жодні підказки. Хоч це і потребувало чималих зусиль, вона якось забула про все, що щойно сталося, і протягнула його вперед саме тієї миті, коли здалося, що небеса розступилися, а дощ полив як із відра, що й витягнутої руки не було видно, та й почути не можна було нічого, навіть власних думок.

Вони наосліп мчали вперед, тримаючись якомога далі від ущелини, ковзали й спотикалися на слизькій від дощу солоній гірській вершині, порослій тонкими шарами моху. Якимсь дивом їм вдалось не впасти, поки вони крок за кроком наближалися до печери, а блискавка тепер безупинно спалахувала над ними.

І вони встигли забігти в печеру саме тоді, коли блискавиця вдарила в гору, майже поряд з Ківою, і вона відчула струм на своїй шкірі. Ківа затулила вуха, коли після спалаху почувся оглушливий гуркіт грому.

— Це було надто близько, — пробурмотів Джарен, важко дихаючи.

Ківа не відповіла, зосереджена на тому, щоб вдихнути.

Коли вона нарешті припинила відсапуватися, відкинула волосся з обличчя й понуро дивилася на воду, яка каскадами стікала з неї. А потім завважила очевидне:

— Я як мокра курка.

Кутики губ Джарена смикнулися вгору.

— Хіба зовсім трохи.

Йому, звичайно, вдалося мати такий самий ідеальний вигляд, як і завжди, хоч з нього теж стікала струмками вода. Це було до болю нечесно, подумала вона й зморщила носа.

Джарен захихотів і потягнувся до неї, намір в його очах свідчив про те, що йому цілковито байдуже, що ті були мокрі, чи навіть те, що нарешті дійшли до свого місця призначення. Ківа знала, що їм варто шукати перстень, але оскільки на вулиці періщив дощ, вийти нікуди не вдасться. У них є час. Вони могли скористатися цим, щоб насолодитися одне одним, могли…

Ківа завмерла, коли вона побачила кров на його руці.

— Що сталося? — запитала вона й узяла його долоню у свою. Ківа направила її ближче до виходу з печери, шукаючи світло, щоб оглянути рану.

— Дрібниці, — відповів Джарен. — Край ущелини був гострим, та й по всьому.

Дівчина пригадала, як він майже без допомоги спромігся вибратися з ущелини — а зараз виявляється, що весь цей час Джарен був поранений, а вона й не помітила.

Тепер Ківа глянула на нього, коли їй треба було прийняти ще одне рішення. Цього разу має бути легше, адже вони стільки вже пройшли й озвучили зізнання одне одному. Проте коли вона дивилася йому прямо у вічі й викликала свою магію, від нервів їй скрутило шлунок. Утім, золотисте світло з’явилося відразу, освітило печеру й м’яко перетекло від неї до Джарена.