Страница 112 из 158
Глава 36
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
Перші кілька годин походу минули, на щастя, без пригод.
Вони виїхали із сонного міста, і так почалася їхня подорож. Небо досі було темне, але почало набувати насиченого синьо-фіолетового відтінку до того, як вони дісталися до підніжжя. Ніхто не наважувався заговорити, що допомогло Ківі трохи позбутися хвилювання, адже поки не дивилася в бік Джарена, майже могла уявити поруч Кальдона.
Її напруга поволі зникала, коли вони наблизилися до підніжжя Небу і знайшли чіткий шлях. На щастя, його легко можна подолати верхи на конях і тягнувся він приблизно на третину шляху догори. Дерева ставали не такими густими, земля почала розсипатися під ногами, а крихка сіль дедалі глибше провалювалася в скелі, що вище вони сходили. Королева Ісса й леді Тиша застерегли їх, аби вони пильно придивлялися до землі, а ще розповіли про дорогу до печери пастухів, у якій повно сіна й соломи для коней і де можна перепочити на зворотному шляху.
Коли Зефіра і Тінь прилаштували, Ківа й Джарен далі вирушили пішки. Небо тепер було ясним, ніжно-рожевого кольору, але попереду в них досі були години підйому. Ківа вирішила не хвилюватися через зміну погоди й зосередитися на тому, щоб ставити одну ногу перед іншою, коли вони підіймалися вгору. Без Зефіра ризики, що гора обвалиться під його вагою, зменшилися, хоч і треба бути ще обережнішими через величезну кількість виступів, аби не спіткнутися. Джарен не володів цілющою магією, і якщо вона підверне ногу, він не зможе понести її, тому такого розвитку подій треба було уникати за будь-яку ціну.
Коли схил ставав стрімкішим, Ківа трохи задихалася, і що вище вони підіймалися, то більше посилювалася задишка. Вони досі йшли поміж деревами, і час від часу, коли вона помічала печеру в скелі, то нагадувала собі, що треба швидко знайти прихисток. Але поки все було гаразд, Ківа сподівалася, що їм удасться швидко дійти до вершини й повернутися назад.
— Перепочиньмо, — запропонував Джарен, коли дерева порідшали. Він перший з них заговорив за години.
Ківа кивнула й опустилася на землю, застогнавши, коли зняла свій рюкзак і потерла стомлені плечі.
— Як почуваєшся? — запитав Джарен, дістаючи зі свого рюкзака бурдюк і пакетик із горіхами та ягодами.
У Ківи забурчало в шлунку, тому вона перерила свої запаси, поки знайшла те саме.
— Трохи боляче, але нічого серйозного, — відповіла вона. Ввічливо й буденно, ніби двоє незнайомців просто перекинулися кількома словами, — це їй було до снаги. Насправді зараз вона почувалася з ним спокійніше, ніж досі. Усі сили Ківа зосередила на тому, щоб вижити, поки вони підіймалися, тому тривожитися тут було зайве.
— А ти як?
— Так само, — відповів Джарен.
Зважаючи на фізичну форму Джарена, Ківа сумнівалася, що він сказав правду.
Він
взагалі не задихався, і вона була впевнена, що перепочинок цей був лише заради неї. Утім, Ківа нічого не сказала, вдячна за його увагу, і з нетерпінням чекала, коли вони повернуться до своєї товариської тиші.
Знаючи, що скоро дерев не стане, вони зробили свої справи й продовжили йти. Підйом був такий, що горіли стегна; стежка зникала разом з деревами. Невдовзі залишились тільки зубчасті валуни й гострі скелі, які їм довелося обережно оминати, часто навіть перелізати через них. Часто Джарен простягав руку, щоб допомогти Ківі, і щоразу вона відчувала опік від його дотику ще довго після того, як він її відпустив.
Коли сонце піднялося високо в хмарах, сірий осад поступився білій солі — це означало, що вони вже поряд. Підйом тепер був важчим, тому доводилося частіше зупинятися, але прохолодний вітер над деревами був таким сильним, що вдавалося зробити лише кілька ковтків води й декілька укусів їжі, перш ніж іти далі.
Саме після одного з таких перепочинків вони натрапили на свою першу розколину. Солона земля розкололася надвоє і простяглася так глибоко вниз, як тільки можна було осягнути поглядом, ніби хтось дістав лезо й зробив розріз просто через гору. Ківа завмерла від цього видовища, адреналін вистукував у скронях, коли вона дивилася від краю і вниз. Дна ущелини не було видно, від цього в неї спиною пробігли мурахи, бо це нагадало про справжні ризики їхньої подорожі.
— Нам доведеться перестрибнути її, — мовив Джарен, уп’явшись очима в розколину.
Ківа проковтнула слину, глянувши знову на поверхню в пошуках кінця розлому, але не побачила нічого, крім лютої зубчастої лінії в обох напрямках.
— Агов, — гукнув Джарен, помітивши її страх, і простягнув руку. — Тут не більше як метр. Ми стрибнемо разом.
Ківа заціпеніло дивилася вниз, туди, де їхні пальці переплелися, і почуття раптом переповнили її. Вона швидко відсторонилася й прохрипіла:
— Іди перший. А я за тобою.
Джарен довго на неї дивився, мабуть, побачивши, що страх перемагає її, — і не лише через гору. Він повільно кивнув і мовив:
— Розбігайся і стрибай, просто заради безпеки. Отак.
Він відійшов на кілька кроків назад, а потім стрибнув уперед, легко перетнувши розколину й так само легко приземлився на іншому боці.
— Тепер твоя черга! — крикнув він.
Ківа не думала про те, що робила, адже знала, що думки переможуть. Натомість відійшла назад і, відштовхнувшись від твердої білої солі, стрибнула й перелетіла розщелину. Вона легенько спіткнулася, коли приземлилася, вага рюкзака потягла її назад, викликавши миттєвий паралізуючий страх. Проте Джарен опинився поряд саме вчасно, руками обхопив її і потягнув уперед, поки розколина опинилася далеко позаду. Ківине серце вискакувало з грудей, а ноги тремтіли, коли вона стояла, притиснувшись до Джарена, не в змозі поворухнутися.
— Усе гаразд? — тихо запитав він.
Вона не змогла одразу відповісти, почасти через те, що сталося, але й через те, що він досі не відпустив її. Якось їй вдалося узяти себе в руки й відступити, заклавши волосся за вуха тремтячою рукою, а тоді кивнути й хрипло відповісти:
— Дякую.
Ківі знадобилося трохи часу, щоб заспокоїти тремтіння, хоч із кожною новою розколиною, на яку вони натрапляли, воно посилювалося. Зубчасті лінії врізались у гору тривожно часто, що вище вони підіймалися. Деякі можна було просто переступити, але інші, схожі на першу, доводилося перестрибувати. Зараз Ківа була уважніша з рюкзаком і робила стрибки з більшої відстані, щоб уникнути нових неочікуваних обіймів.