Страница 108 из 158
Глава 35
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ
Ківа твердо вирішила дотримуватися свого плану, тому наступні кілька днів уникала Джарена, а більшість часу проводила на горішній палубі з Кальдоном і навіть з Ешлін, яка спершу наповнила топазовий перстень своєю силою, а тоді заповнила й амулет магіями вітру та землі. Коли принцеса не нападала на Ківу, вона розділяла увагу між тим, щоб рухати корабель вперед і працювати над своєю повітряною воронкою. Тепер вона могла перенестися з корабля на сушу і назад. Варто визнати, що хоч вона ще не долала таких далеких відстаней, як Ґалдрік, принаймні тепер їй більше не потрібно було бачити місце призначення — і з кожною спробою їй вдавалося переміщуватися все далі.
Ківина магія теж кращала — їй уже не треба покладатися на щасливі емоції, сила ставала дедалі інтуїтивнішою та швидшою. Тепер було простіше стикатися з полум’ям Кальдона чи навіть з валунами Ешлін або виноградними лозами і всім іншим, що вона створювала своєю стихією землі. Проте її вітрові атаки… ці точно змітали б Ківу з корабля, якби не захист амулета. Проте Ківі для тренувань якраз і треба був невидимий супротивник, оскільки вона мала намір підготуватися так, як тільки можна, перед їхнім поверненням у Валленію. Зулейка чекає — і Ківа буде готова.
У ті нечасті миті відпочинку від тренувань Ківа перевіряла коней, досліджувала корабель з Тіппом і заспокоювала Ейдрана — на щастя, її магія таки
лікувала
морську хворобу, тому він щоразу вдячно приймав цю допомогу, коли нудота поверталася. Ківа виявила, що, як і тоді, коли вони їхали поряд, їй справді подобалося перебувати в тихій спокійній компанії шпигуна. Неважливо, що вона ледь його знала — здавалося, що
ніхто
не знав, і все тому, що саме так він і хотів. Проте це не означало, що шпигун не був невіддільною частиною їхньої команди чи що йому було байдуже на всіх навколо. У нього просто інший характер — схильніший до незалежності й самотності, ніж до соціалізації, аби влитися в колектив. Надто часто люди вважали, що такий темперамент дивний і навіть грубий, але Ківа бачила в цьому силу. Ейдран знав, ким був, і приймав свою автономію із задоволенням, чому вона заздрила. Їй не доводилося докладати зусиль, щоб сидіти з ним у тиші, обоє поринали у свої думки, ніхто не відчував потреби говорити, а просто
бути
. Вона завжди йшла від нього спокійнішою, ніж коли приходила, — і якщо зважати на те, скільки емоцій у ній вирувало більшість часу, це було справжнім подарунком.
Дні минали, а вони мандрували на південь через Корінське море й швидко скорочували відстань між Гадрісом та Валорном. Їхні воїни: Наарі, Ейдран, Кальдон, Джарен, Ешлін, Торел і Креста — присвятили свої години пробудження відточуванню бойових навичок проти і фізичних, і магічних атак, а Креста й далі всіх перевершувала. Коли Ківа однієї ночі запитала її, чому вона так завзято тренується, замість відповіді та лише здвигнула плечима й відказала:
— Завжди буде хтось сильніше за тебе. Бути підготованим не завадить.
Ківа не могла її засуджувати, хоч і відчувала, що було в цьому щось іще. Щось змінилося в Кресті — вона вже не була чужинкою, яка мовчки глузувала з них. Тепер вона була її повноцінною частиною. Ківа навіть піймала Кресту, коли та вчила Тіппа, як найкраще розрізати стегнову артерію противника, і хоч Ківа не була в захваті від цього уроку, проте раділа терплячій, навіть уважній взаємодії між ними.
Ґалдрік теж прижився у групі, хоч і не так глибоко, як Креста, заслужив спільну повагу своїми невтомними зусиллями, щоб підтримувати їхній рух уперед. Він також — обережно — пропонував розповісти Ківі історії про матір, але та відмовилася, не бажаючи знати про бунтівне життя тієї. Якщо Тільда справді любила Ківу, як стверджує Ґалдрік, тоді вона воліла б пам’ятати свою матір такою, якою вона була в її дитинстві, до Заліндова, щоб нічого не заплямувало ці спогади. Про будь-що інше вона могла спитати Торела, якщо тільки той не проводив кожну вільну хвилину з Ешлін. Обоє досі ходили довкола головного, але всім було очевидно, куди вони прямують.
Ківа була щаслива за свого брата, хоч її самотнє серце проймала туга кожного разу, коли вона бачила двох генералів разом. Щоразу Ківа силувалася не дивитися на Джарена, навіть тоді, коли відчувала його погляд на собі — що відбувалося дедалі частіше. Ківа щосили уникала його, а от він часто намагався знайти її, проте за якимсь магічним збігом обставин щоразу, коли йому це вдавалося, вона була або чимось зайнята, або з кимось говорила, тому він не міг висловити нічого з того, що мав на думці. Ставало очевидно, що хлопець не погоджувався з її бажанням тримати між ними відстань, тож вона засмучувалася через ці спроби зблизитися. Як відомо, вони обоє сказали все, що треба було, тому те, що зараз він хотів сказати
більше
, лише погіршувало ситуацію. Саме тому Ківа робила все можливе, аби триматися якомога далі від нього — для його ж блага і, звичайно, для її.
Після чотирьох з половиною днів подорожі на кораблі Ґалдрік нарешті сказав, що вони так близько до Лірасу, що решту шляху він перенесе їх своєю магією. Їм знадобилося трохи часу, щоб зібрати речі й вивести коней на палубу, але щойно всі приготувалися відправлятись, капітан Темі та його команда прийшли попрощатись. Вони щиро помахали новим знайомим на прощання, а Ґалдрік зібрав свою магію і уніс їх з корабля.
Повітряна воронка вкотре стала не найприємнішим відчуттям, і після прибуття Ківу знудило, адже ногам, що звикли до морської хитавиці, довелося знову призвичаюватись до суші. Зефір, схвильований магією — чи просто через свій дошкульний характер, — клацнув на неї зубами, тому вона нахмурилася і пробурмотіла:
— Поводься чемно, — а тоді перевела погляд на краєвид.
Якщо Ерса була містом з темного пісковику серед чорної пустелі, то Лірас — цілковитою її протилежністю. Столиця, розташована в глибокій долині, рясніла блідими будівлями, які здіймалися до величезного кришталевого палацу, оточеного чимось схожим на засніжені вершини. Проте Ківа знала, що то був не лід: Валорн — це єдине королівство у Вендераллі, яке мало цілі хребти соляних гір. Сформовані на вершині мінеральних покладів, які природно змінюються, підступні схили були сумновідомі, адже відбирали життя навіть у найвідважніших мандрівників, переважно через глевку землю, яка постійно рухалася й утворювала непередбачувані та смертоносні тріщини.