Страница 103 из 158
Ківі важко було зосередитися на рудоволосій, але вона глянула на її загальні обриси й нерозбірливо відповіла:
— Я не жертва.
— Це правда, — погодилася Креста. — Ти —
не
жертва. Ти
вціліла
. — Вона глянула в каламутні очі Ківи. — Тому почни поводитися відповідно.
— Але я…
— Твій брат мертвий, твій батько мертвий, навіть твоя мати мертва… ти нічого з цим не можеш вдіяти, — суворо мовила Креста. — Погані речі стаються в цьому світі, і їм треба давати раду. Ти кажеш, що Джарен ненавидить тебе, що не хоче мати з тобою нічого спільного? Упораєшся і з цим. А знаєш, чого ти робити не будеш? — вона не дала Ківі змоги відповісти. — Не будеш здаватися. Не будеш тонути в жалощах до себе. І не будеш, хай які, чорт забирай, дурнуваті причини в тебе на це були, вибирати «янгольський пил», а не поцілунок. В ім’я вічносвіту, я навіть не знаю, з чого почати, але після того як проспишся, тебе чекає словесна нагайка.
— Але я отримала перстень, — роздратовано відказала Ківа, піднявши руку догори. — Нам треба персні, щоб повернути магію Джарена.
— Нам треба персні, щоб їх не отримав Навок і ми врятували твій дорогоцінний Евалон, — виправила Креста. — Але суть у тому, що ти важливіша за якийсь там тупий перстень, але вибрала наразити себе на небезпеку сьогодні вночі без будь-якої на це причини. Якби Джарен не знайшов тебе…
— Джарен завжди знаходитиме мене, — впевнено сказала Ківа, її повіки мимоволі заплющились, і вона ще раз позіхнула: — Він, може, і хотів би більше ніколи зі мною не бачитися, але однаково завжди захищатиме мене. Не може не робити цього. Він надто хороший. Надто святий. Ніхто його не заслуговує. Особливо я.
— Гадаю, мене зараз знудить, — пробурмотіла Креста, а потім голосно видихнула. Трохи жалісливішим голосом вона додала: — На тебе чекає важкий ранок, тому припини базікати й спробуй заснути, поки можеш. І краще молися, аби нічого з цього не згадала на ранок.
— Чому? — запитала Ківа, її слова ставали дедалі нерозбірливішими, коли вона провалювалася у сон. — Ти бачила мене й у гіршому стані. — Ківа потяглася, щоб поплескати колишню каменярку й сказала: — Ти хороша подруга, Кресто. Мені шкода, що ти втратила свою родину, але я рада, що тепер ти частина нашої.
Тиша, яка запала після цих слів, була такою довгою, що сон оповив Ківу. Перешіптування дзижчали у вухах, тому вона боролася із собою, аби лишатися при тямі. Один голос належав Кресті, інший засмученому чоловікові, а третій також чоловікові і теж засмученому — та ще й такому знайомому, що її тілом розпливлося тепло. Саме цей голос наблизився, тихо пробурмотів щось заспокійливе, і Ківа відчула, як ніжним доторком хтось проводить по її щоці, а тоді сильні руки обережно її підіймають.
Почуваючись безпечніше, ніж протягом довгих місяців, Ківа зітхнула, пригорнулася до теплого тіла й нерозбірливо прошепотіла:
— Джарене.
— Спи, Ківо, — прошепотів він у відповідь.
А тоді її несли на руках, перш ніж знову опустили на щось м’яке, накрили ковдрою і закутали, ніби в кокон.
Останнє, що вона відчула, аж поки цілком поринула в сон, — це неймовірно м’який поцілунок.
Тоді вона зрозуміла: напевно, це все лише сон.