Страница 95 из 147
Торел лише кивнув, витер обличчя і тихо пробурмотів слова прощання мовчазним Міррин, Кальдонові, Тіппові й Наарі, неспроможний навіть глянути на Ківу, а тоді метнув погляд на Зулейку і рвонув у напрямку конюшень.
— Пробачте вже моєму братові, — після довгої паузи сказала Зулейка. — Він буває емоційним. — Вона усміхнулася їм усім, та на усмішку ніхто не відповів, навіть Тіпп, і договорила: — Піду за ним. Ми з нетерпінням чекатимемо зустрічі з вами на маскараді.
А тоді вона швидко, майже глузливо зробила реверанс і поквапилася за Торелом.
Не дивлячись ні на кого, Ківа хрипко сказала:
— Пробачте.
Вона рушила до конюшень і наздогнала брата й сестру, саме коли вони дісталися до входу і погукали, щоб вивели їхніх коней.
— Що це було, Торе?! — тиснула на брата Зулейка. — Ти…
—
Не
говори до мене зараз, — обірвав її Тор, його обличчя було оскаженілим.
Ківа підійшла ближче і взяла його з побілілими кісточками руку, розтулила кулак і переплела їхні пальці.
— Торе, все гаразд, — тихо сказала вона. Її горло стискали невиплакані сльози.
— Зовсім не гаразд, — відказав він, швидко, як удар батога. А тоді його обличчя пом’якшало і він прошепотів: — Вибач, мишеня. Я ж не знав…
— Авжеж, — перебила вона. — Ти не знав. — Вона змусила себе повернутися до Зулейки і сказала: — Але ти знала. І мати.
Цього разу, без вельможної публіки, Зулейка не заперечувала.
З зусиллям ковтнувши, Ківа сказала:
— Ви могли мене визволити. Вам не довелося б використовувати силу — мене відпустили б.
Зулейка не зустріла її погляд, а дивилась у напрямку акуратно підстриженого палацового саду.
— Я знаю, тобі важко буде в це повірити, але там ти була в більшій безпеці, ніж тут.
З Ківи вирвався недовірливий звук.
— Я була
де
?
— У більшій без…
— Ти бачила Заліндов? — перебила Ківа. — Мені щодня доводилося боротися за своє життя. Інколи
щохвилини
. І це навіть незважаючи на Ордалії, які вбили б мене, якби Джарен не втручався в
кожне
завдання
. Диво, що я взагалі вижила, не кажучи вже про те, що прожила там так довго.
Зулейка покусала губи і подивилася в землю.
— Чому, Зулейко? — спитала Ківа, її голос тріснув. — Чому ви з матір’ю покинули мене там? Розкажи! — заблагала вона. — Принаймні це ти мені винна.
Зулейка гучно видихнула:
— Нам не варто обговорювати це тут. — Вона виразно подивилася на всіх, хто був у людній конюшні.
— То вигадай щось, — суворим голосом сказав Тор. — Ківа заслуговує на правду. І я також хочу знати.
Стрельнувши в нього роздратованим поглядом, Зулейка повернулася до Ківи, її риси обличчя пом’якшали, і вона здалася.
— Ця твоя проблема, над контролем якої ти працюєш, — обережно сказала вона, —
через
це
мати думала, що буде краще тобі лишатися там. Вона казала, що ти під захистом за тими стінами, нема небезпеки викриття. Якби щось трапилося, не виникло б пліток, які могли б розповсюдитись і створити проблеми для нашої сім’ї, наших…
друзів
. І навіть якби ти щось накоїла і хтось таки
дізнався
правду — ти вже була у тюрмі. Гіршого з тобою не могло трапитися. — Пауза. — Але якщо тобі від цього стане краще, то мати збиралася тебе звільнити. Коли настане час.
Після її слів запанувала тиша, доки Торел не процідив:
— Ще гірше, ніж я думав. Чому я про це не знав?
— Бо ти проігнорував би матір і пішов би витягувати Ківу, — сказала Зулейка.
— Так, хай йому грець, пішов би! — гаркнув Тор. — І
ти
повинна була піти! Я не можу
повірити
…
— Що зроблено, те зроблено, — перебила Зулейка, втрачаючи терпіння. — Ми не можемо змінити минулого, нема сенсу жалкувати. З Ківою все гаразд, вона тут, у безпеці, вижила. Оце має значення.
Ківа не могла навіть осягнути, наскільки зрадженою почувалася… зрадженою власною сім’єю. Власною
матір
’
ю
.
«Це тебе вона покинула гнити в тюрмі, еге ж? І сказала, що ліпше хай буде там?»
Делора вчора сказала правду, з того, що чула. Але як…
як
… Тільда навіть подумати могла, що Ківа в більшій безпеці у такому місці, як Заліндов?!
Чому
вона думала, що краще донька буде в ув’язненні, а її магія — прихована, коли сама мати почала знову вдаватися до магії в широкому світі? Невже вона так боялася викриття, боялася, що всі її плани розплати буде зруйновано, і дозволила власній доньці марно страждати десять років?
Ківа навіть осягнути такої можливості не могла. Але знала, що їй боляче.
Дико
боляче
. І їй потрібно було побути наодинці, розібратися з цим.
— Ідіть, — прошепотіла вона, не дивлячись ні на брата, ні на сестру. — Мені потрібно трохи часу. На самоті.
Зулейка простягла до неї руку, але Ківа відсторонилася.
— Будь ласка, зрозумій, — мовила Зулейка. — Я ж казала тобі, що без жертв війн не виграють…
Ківа так нестямно здригнулася, аж голова сіпнулася: жертвою з того вислову була
вона
!
— …і хоч як важко це для неї було, мати зважила ризики й вирішила, що ми всі в більшій безпеці, якщо ти лишатимешся там, доки…
— Припини! — не витримав Торел. — Ківа не хоче зараз тебе бачити!
Я
не хочу зараз тебе бачити! Просто… просто йди подивися, чи наші коні готові.
Зулейка дивилася на Ківу, її медово-золоті очі благали, щоб та зрозуміла. «Я старатимуся наполегливіше. Обіцяю».
Ківа відвела погляд.
Тихо зітхнувши, Зулейка пробурмотіла:
— До зустрічі на дні народження Міррин, — а тоді розмашисто покрокувала в конюшню.
Ківа зачекала, доки та зникла з очей, і повернулася до брата:
— Ти можеш зупинити її від приходу на святкування? Це небезпечно. Нерозумно. І я не… не хочу її бачити тут.
Хоч Ківа бажала повернути сестру, зараз їй краще бути де завгодно, тільки не поруч.
Торел гучно видихнув:
— Зроблю, що зможу. Але ти ж її знаєш.
Раптом він скривився, усвідомивши сказане: Ківа
не
знала
, яка Зулейка, бо та зовсім не така, як колись.
— Пробач, мишеня, — повторив він так само тихо. — Десять років… Я навіть не знаю, що кажу.
— Я більше не хочу про це розмовляти, — хрипко сказала Ківа йому. — Але я… я тебе не звинувачую. Ти це знаєш, так?
— Дарма, — сказав він з гіркою самозневагою. — Я звинувачую.