Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 95 из 147

Торел лише кивнув, витер обличчя і тихо пробурмотів слова прощання мовчазним Міррин, Кальдонові, Тіппові й Наарі, неспроможний навіть глянути на Ківу, а тоді метнув погляд на Зулейку і рвонув у напрямку конюшень.

— Пробачте вже моєму братові, — після довгої паузи сказала Зулейка. — Він буває емоційним. — Вона усміхнулася їм усім, та на усмішку ніхто не відповів, навіть Тіпп, і договорила: — Піду за ним. Ми з нетерпінням чекатимемо зустрічі з вами на маскараді.

А тоді вона швидко, майже глузливо зробила реверанс і поквапилася за Торелом.

Не дивлячись ні на кого, Ківа хрипко сказала:

— Пробачте.

Вона рушила до конюшень і наздогнала брата й сестру, саме коли вони дісталися до входу і погукали, щоб вивели їхніх коней.

— Що це було, Торе?! — тиснула на брата Зулейка. — Ти…

—

Не

говори до мене зараз, — обірвав її Тор, його обличчя було оскаженілим.

Ківа підійшла ближче і взяла його з побілілими кісточками руку, розтулила кулак і переплела їхні пальці.

— Торе, все гаразд, — тихо сказала вона. Її горло стискали невиплакані сльози.

— Зовсім не гаразд, — відказав він, швидко, як удар батога. А тоді його обличчя пом’якшало і він прошепотів: — Вибач, мишеня. Я ж не знав…

— Авжеж, — перебила вона. — Ти не знав. — Вона змусила себе повернутися до Зулейки і сказала: — Але ти знала. І мати.

Цього разу, без вельможної публіки, Зулейка не заперечувала.

З зусиллям ковтнувши, Ківа сказала:

— Ви могли мене визволити. Вам не довелося б використовувати силу — мене відпустили б.

Зулейка не зустріла її погляд, а дивилась у напрямку акуратно підстриженого палацового саду.

— Я знаю, тобі важко буде в це повірити, але там ти була в більшій безпеці, ніж тут.

З Ківи вирвався недовірливий звук.

— Я була

де

?

— У більшій без…

— Ти бачила Заліндов? — перебила Ківа. — Мені щодня доводилося боротися за своє життя. Інколи

щохвилини

. І це навіть незважаючи на Ордалії, які вбили б мене, як­би Джарен не втручався в

кожне

завдання

. Диво, що я взагалі вижила, не кажучи вже про те, що прожила там так довго.

Зулейка покусала губи і подивилася в землю.

— Чому, Зулейко? — спитала Ківа, її голос тріснув. — Чому ви з матір’ю покинули мене там? Розкажи! — заблагала вона. — Принаймні це ти мені винна.

Зулейка гучно видихнула:

— Нам не варто обговорювати це тут. — Вона виразно подивилася на всіх, хто був у людній конюшні.

— То вигадай щось, — суворим голосом сказав Тор. — Ківа заслуговує на правду. І я також хочу знати.

Стрельнувши в нього роздратованим поглядом, Зулейка повернулася до Ківи, її риси обличчя пом’якшали, і во­на здалася.

— Ця твоя проблема, над контролем якої ти працюєш, — обережно сказала вона, —

через

це

мати думала, що буде краще тобі лишатися там. Вона казала, що ти під захистом за тими стінами, нема небезпеки викриття. Якби щось трапилося, не виникло б пліток, які могли б розповсюдитись і створити проблеми для нашої сім’ї, наших…

друзів

. І навіть якби ти щось накоїла і хтось таки

дізнався

правду — ти вже була у тюрмі. Гіршого з тобою не могло трапитися. — Пауза. — Але якщо тобі від цього стане краще, то мати збиралася тебе звільнити. Коли настане час.

Після її слів запанувала тиша, доки Торел не про­цідив:

— Ще гірше, ніж я думав. Чому я про це не знав?

— Бо ти проігнорував би матір і пішов би витягувати Ківу, — сказала Зулейка.

— Так, хай йому грець, пішов би! — гаркнув Тор. — І

ти

повинна була піти! Я не можу

повірити

…

— Що зроблено, те зроблено, — перебила Зу­лей­ка, втрачаючи терпіння. — Ми не можемо змінити минулого, нема сенсу жалкувати. З Ківою все гаразд, вона тут, у безпеці, вижила. Оце має значення.

Ківа не могла навіть осягнути, наскільки зрадженою почувалася… зрадженою власною сім’єю. Власною

матір

’

ю

.

«Це тебе вона покинула гнити в тюрмі, еге ж? І сказала, що ліпше хай буде там?»

Делора вчора сказала правду, з того, що чула. Але як…

як

… Тільда навіть подумати могла, що Ківа в більшій безпеці у такому місці, як Заліндов?!

Чому

вона думала, що краще донька буде в ув’язненні, а її магія — прихована, коли сама мати почала знову вдаватися до магії в широкому світі? Невже вона так боялася викриття, боялася, що всі її плани розплати буде зруйновано, і дозволила власній доньці марно страждати десять років?

Ківа навіть осягнути такої можливості не могла. Але знала, що їй боляче.

Дико

боляче

. І їй потрібно було побути наодинці, розібратися з цим.

— Ідіть, — прошепотіла вона, не дивлячись ні на брата, ні на сестру. — Мені потрібно трохи часу. На самоті.

Зулейка простягла до неї руку, але Ківа відсторонилася.

— Будь ласка, зрозумій, — мовила Зулейка. — Я ж казала тобі, що без жертв війн не виграють…

Ківа так нестямно здригнулася, аж голова сіпнулася: жертвою з того вислову була

вона

!

— …і хоч як важко це для неї було, мати зважила ризики й вирішила, що ми всі в більшій безпеці, якщо ти лишатимешся там, доки…

— Припини! — не витримав Торел. — Ківа не хоче зараз тебе бачити!

Я

не хочу зараз тебе бачити! Просто… просто йди подивися, чи наші коні готові.

Зулейка дивилася на Ківу, її медово-золоті очі благали, щоб та зрозуміла. «Я старатимуся наполегливіше. Обіцяю».

Ківа відвела погляд.

Тихо зітхнувши, Зулейка пробурмотіла:

— До зустрічі на дні народження Міррин, — а тоді розмашисто покрокувала в конюшню.

Ківа зачекала, доки та зникла з очей, і повернулася до брата:

— Ти можеш зупинити її від приходу на святкування? Це небезпечно. Нерозумно. І я не… не хочу її бачити тут.

Хоч Ківа бажала повернути сестру, зараз їй краще бути де завгодно, тільки не поруч.

Торел гучно видихнув:

— Зроблю, що зможу. Але ти ж її знаєш.

Раптом він скривився, усвідомивши сказане: Ківа

не

знала

, яка Зулейка, бо та зовсім не така, як колись.

— Пробач, мишеня, — повторив він так само тихо. — Десять років… Я навіть не знаю, що кажу.

— Я більше не хочу про це розмовляти, — хрип­ко сказала Ківа йому. — Але я… я тебе не звинувачую. Ти це знаєш, так?

— Дарма, — сказав він з гіркою самозневагою. — Я зви­ну­вачую.