Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 91 из 147

— Я б хотіла познайомити вас зі своїми братом і сестрою, Торелом і Зулейкою. Торе, Зуло, це, ем…

Від неї втекли слова, коли вона збагнула, що навіть гадки не має, як представити королівську сім’ю їхнім найбільшим ворогам.

— Я Кальдон, — вправно сказав принц, рятуючи Кі­ву, і вийшов вперед, потиснув руку Торелові, поцілував Зу­лей­чи­ну. На диво, він не намагався загравати, наче розумів, що останнє, що зараз потрібно Ківі, — це аби він пропонував щось її сестрі.

— Я Міррин, — сказала принцеса продовжуючи знайомство. Вона вказала на решту групи: — Це Наарі, Тіпп і…

— Принц Деверік, — перебив Джарен, схрещуючи ру­ки рішучим непривітним жестом.

Ківа хитнулася, здивована не тільки формальним іменем, але й холодністю тону. Його очі були наче блакитний лід, золоті обідки — як палючий вогонь.

— Це честь, ваша високосте, — сказала Зулейка, роблячи глибокий реверанс і дивлячись на Джарена з-під вій. — Дякуємо, що так дбаєте про нашу сестру. Нам важко висловити, як багато вона для нас означає… і наскільки ми вдячні.

Ківа відчула укол ніяковості від таких манірних слів.

— Тепер, коли вона повернулася, ми знову можемо бути сім’єю. Як завжди і прагнули, — з широкою ус­міш­кою сказала Зулейка, любляче дивлячись на Ківу.

Джарен нічого не сказав, але його обличчя лишалося ка­м’яним. Щось було дуже,

дуже

негаразд.

Невже він здогадався, що це з Зулейкою він учора схрестив мечі? Невже знає, що перед ним — Шакал і Змія? Чому б ще він так сердився?

Та все ж він не покликав вартових, а просто сказав:

— Обід чекає, — а тоді розвернувся й розмашисто покрокував до палацу.

— Схоже, його щось вжалило під хвіст, — пробурмотів Кальдон до Ківи, але вона була надто зайнята, намагаючись не панікувати, тож не відповіла.

Він не міг знати. Джарен, безперечно,

не

міг

знати. Зу­лей­ка і Торел нізащо не прийшли б, якби думали, що існує навіть

можливість

бути викритими. Проте якщо не це, то що так розхвилювало Джарена?

А ще Наарі, яка поквапилася слідом за Джареном… Наарі, яка й гадки не мала, що от-от обідатиме зі своєю за­кля­тою ворогинею, людиною, яка відрубала їй

руку

.

Вартова може не усвідомлювати цього, однак Зулейка по­вин­на знати, кому вчинила таку шкоду три роки тому… і з ким численні рази перехрещувала мечі з того часу, зо­кре­ма минулої ночі.

Боги, Ківа думала, що не зможе цього зробити.

Але їй доведеться. Тож вона заспокійливо вдихнула і пішла слідом за братом і сестрою в палац, краєм вуха слухаючи, як Міррин удає з себе привітну провідницю, а Тіпп докидає свої галасливі зауваження.

— Чому ти не сказала, що твій брат

такий

зовні? — тихо запитав Кальдон, ідучи в кінці групи з Ківою.

— Який? — неуважно пробурмотіла вона.

— Що означає «який»? — роздратовано спитав Кальдон. —

Отакий

! — він махнув рукою на Торову міцну спину. — Красунчик.

Цього було достатньо, щоб вигнати з Ківи страхи, і во­на різко повернула голову до принца:

— Я думала, тобі подобаються дівчата?

Кальдон скривився:

— По-перше, — сказав він, —

жінки

. Мені подобаються

жінки

, а не

дівчата

. Це не те саме.

Ківа підняла руки:

— Гаразд, пробач.

— А по-друге, — сказав Кальдон неприродно терпляче, — мене приваблюють привабливі. А в

ньому

… — він кивнув підборіддям на Тора, — усе привабливе. — Дещо печально Кальдон додав: — Як це ти його приховувала?

— На свій захист скажу, що не бачила його до вчорашнього дня, — сказала Ківа, згідно зі своєю брехнею.

На це Кальдонові не було чого сказати, але в його мовчанні була прихована глибина, якої Ківа не могла визначити. Та це зникло, коли вони наблизилися до Річкової кімнати і він нахилився ближче й прошепотів:

— Слухай, я не знаю, що відбувається з Джареном, та маю певну здогадку. Я допомагатиму як зможу, але якщо я маю рацію, цей обід пройде дуже некомфортно. Що б не трапилося, просто пам’ятай: він турбується про тебе, через це й сердиться.

Дуже

сердиться. — Кальдон замовк. — Якщо чесно, я з ним згоден. Але одному з нас доведеться поводитися культурно, а зважаючи на його почуття до тебе, сумніваюся, що він випромінюватиме сьогодні ауру принца. Тож просто… будь до нього лагідною.

— Про що йдеться? — прошепотіла у відповідь Ківа, хапаючи його за лікоть, щоб сповільнити.

— Подумай про це, Солоденькі Щічки, — сказав Каль­дон, витримуючи її погляд. — Як би ти почувалася, ко­ли б хтось, до кого в тебе сильні почуття, сидів у в’яз­ни­ці більшу частину життя, а тоді його брат і сестра з’я­ви­ли­ся, наче нічого не трапилося, щоб знову бути сі­м’єю після десяти років зречення? — Кальдон похитав головою. — Це неправильно, сонечко, і ти це знаєш.

Ківа дивилася на Кальдона, роззявивши рот.

— Джарен сердиться на мою сім’ю, тому що мене відправили в Заліндов? Але… але… — вона заплуталась у словах, а тоді просичала: — Це не має жодного сенсу! Не вони відправили мене туди!

Вона ходила по тонкій кризі, проте Кальдон, схоже, не помітив, на чому вона наголосила.

— Однак вони покинули тебе там, — сказав принц.

На її недовірливий вираз обличчя його голос опустився до приголомшеного шепотіння:

— Ти не розумієш, про що я говорю, так?

Ківа не отримала можливості відповісти, бо Міррин погукала їх у кімнату:

— Ви там плануєте до нас сьогодні приєднатися?

Кальдон накрив Ківину руку, яка досі хапала його за лікоть; її пальці були холодні. Він повів її в Річкову Кімнату.

— Пробачте, сварки закоханих… — сказав він з переможною усмішкою.

Ківа кинула на нього погляд і спробувала вивільнити руку, але він лише вчепився за неї міцніше, ведучи її до столу, схожого на той, за яким вона вечеряла з сім’єю Валлентісів. Замість печень там були гори салатів, сирів і хліба, а також холодне м’ясо та свіжі овочі, все розкладено на тарелях поруч із кришталевими келихами, повними газованого соку, й вазами, з яких так і сипався снігоцвіт. Вдалині Серін поблискував крізь вікна, весняне сонце торкалося поверхні, роблячи її схожою на рідке золото.

У будь-який інший час Ківа замилувалася б видо­вищем. Сьогодні ж їй довелося зупинити себе, щоб не вибігти з кімнати.