Страница 88 из 147
Ківа потерла руки, намагаючись затягти час, її розум гарячково шукав правдоподібне виправдання.
— Ну? — наполягала Наарі.
— Якби ти побачила, що принц-наступник крадеться так, наче хоче, щоб його не помітили, тобі не стало б цікаво? — запитала Ківа, розвертаючи питання до співрозмовниці.
— Я не пішла б за ним слідом через пів міста.
Ківа вирішила не зауважувати, що Наарі зробила саме це. Натомість вона додала голосу емоційності й сказала:
— Він нормально не спить після Заліндова. Я хвилювалася за нього.
— Хвилювалася? — перепитала Наарі, видно, не купившись на це. — Чи тобі було цікаво?
— І те, й інше, — сказала Ківа, проклинаючи свій повільний, втомлений розум. — Я пішла за ним, бо хотіла бути поруч, якщо знадоблюся йому. І навіть гадки не мала, в що ми втрапимо.
— А коли ти збагнула… ну, коли з’явилися
мечі
та
крики
, — з явним сарказмом сказала Наарі, — ти не подумала про те, щоб дати про себе знати і повернутися в палац із нами?
Ківа змусила вираз розкаяння з’явитися на своєму обличчі.
— Я не хотіла, щоб Джарен знав, що я йшла за ним. Як би я це пояснила?
— Дійсно, як?
У ту мить Ківа зі щирою тривогою запитала:
— Ти йому сказала?
Наарі довго, пильно дивилася на Ківу, наче вимірюючи, дійсно та невинна чи ні. Врешті гучно видихнула і сказала:
— Ні. Після кількох міцних слів щодо його дій я повернула його до покоїв і одразу пішла сюди чекати тебе. Він навіть гадки не має, що ти була в «Червоному будинку» і бачила те, що трапилося.
— Але
що
саме
я бачила? — запитала Ківа, набуваючи простодушного вигляду. — Хто були ті люди, які на нього напали?
Наарі повернулася до Ківиного ліжка, поплескала долонею по простирадлу поруч із собою. Ківа насторожено сіла на краєчку, намагаючись приховати, яку напругу відчуває.
— Джаренові дали зачіпку, що бунтівники мають таємне місце зустрічі в місті, — сказала Наарі. — От кого він пішов шукати сьогодні.
Ківа набула приголомшеного вигляду:
— То були
бунтівники
? Але… зажди. Якщо Джарен знав, чому ризикнув піти на самоті?
Вона мала б отримати відзнаку за своє акторство.
— Чому Джарен робить усе? — спитала Наарі, роздратовано пробігаючись затягненою в пальчатку рукою у своєму коротко підстриженому волоссі. — Намагається захистити свій народ. Останнім часом бунтівники притихли… він хотів дізнатися, чому так і чи вони планують тишу надалі. І думав, що не отримає відповідей, якщо ввірветься з підкріпленням.
— Схоже, він і так не отримав відповідей, — зауважила Ківа, далі підігруючи.
— Вони наче знали, що його варто чекати, — пробурмотіла Наарі, хмурячись. — Змія ніколи не буває в місті… її не мало бути там узагалі, і все ж було схоже, що вона не здивувалася, побачивши Джарена. Кинулася на нього — він і слова не встиг сказати.
Тепер Ківі треба було поводитися ще обережніше.
— Змія? — перепитала вона, через силу намагаючись зробити так, щоб її голос звучав нормально. — Та, що була в масці?
Наарі кивнула, її обличчя спохмурніло.
— Вона в бунтівників лідерка… можливо,
основна
лідерка тепер, коли їхня королева померла. — Вартова подивилася на свою руку. — В нас із нею довга історія.
У Ківи всередині зненацька зазміїлося жахливе відчуття, доки вона спостерігала, як Наарі дивиться на свою руку.
На свій
протез
.
— Це через неї… це вона… — Ківа навіть не могла видавити з себе запитання.
— Це трапилося три роки тому, приблизно коли бунтівники почали ставати реальною проблемою, — сказала Наарі, досі дивлячись на свої пальці й не усвідомлюючи, який жах переповнив Ківу. — Мені було вісімнадцять, і я лише нещодавно потрапила в Евалон, проникнувши на Верісів корабель. До того часу він у мене повірив більше, ніж будь-хто, але мені ще чимало треба було довести, здебільшого собі. Тоді я не була особистою вартовою Джарена, однак була частиною групи, яка подорожувала з ним, відвідуючи внутрішні села, найбільш постраждалі від нападів бунтівників. Він хотів особисто перевірити, як там люди, й допомогти з відбудовою.
Погляд Наарі став самозаглибленим, і вона продовжила:
— В одному з тих сіл Джарен почув розповідь про сім’ю, яка мешкала недалеко і чий маленький син постраждав під час сутички з бунтівниками. Він хотів довідатися, в яких умовах хлопчик. У тому районі бунтівники тривалий час не вели активності… Джарен мав би безпечно подолати коротку відстань пішки й на самоті, проте я подумала, що варто перестерегтись, і пішла з ним.
Запанувала тривала пауза, наче Наарі знову переживала свій спогад.
— За три роки я думала про той день стільки разів, що й не злічити, — сказала вона тихим замисленим голосом. — Не думаю, що вони знали, що ми там… Джарен там. Думаю, просто невдалий збіг.
Ківа ледве дихала.
— Що трапилося?
Наарі стиснула пальці протеза в кулак.
— Їх було тільки двоє — Бунтівна Королева і Змія. Вони вийшли з лісу на дорогу прямо перед нами, посеред розмови. Гадаю, прямували в село за припасами, але в ту мить, як вони збагнули, що перед ними Джарен, Змія в масці дістала меч і кинулася прямісінько на нього.
Ківа в уяві бачила, як розгортається сцена: Зулейчин шок від Джаренової появи, можливість прибрати його надто спокуслива, щоб опиратися.
— Я… я завмерла.
Наарі, затинаючись, дістала це зізнання десь із самої глибини себе, з темного місця, повного розкаяння.
— Роки боїв на джірванських аренах — я ніколи не завмирала раніше, жодного разу, — прошепотіла вона. — Досі не знаю, що трапилося. Темрява застелила мені очі, руки-ноги просто відмовили. Класичні ознаки нападу паніки, знаю. То було… — вона похитала головою. — Я ніколи не почувалася так раніше. То було жахливо — не бути спроможною контролювати себе. Не бути спроможною
зробити
хоча б щось.
Вона тремтливо вдихнула.
— Я почувалася так, наче все відбувалося надто повільно. Бачила, як Змія кидається на Джарена і як він тягнеться до власного меча саме вчасно, щоб відбити її напад. Тільда закричала: «Ні!» — і підняла руку, щоб зупинити, але я не становила загрози — я завмерла і ледве
дихала