Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 83 из 147

— В мене відібрали сім’ю десять років тому, — продовжила шепотіти Ківа. — Те, що я зробила сьогодні, бу­ло неправильно, але невже, якби тобі дали вибір, ти не зробив би що завгодно, аби возз’єднатися з батьками?

То був ниций хід — використати його власний біль проти нього самого, — але те, що Ківа казала, не було брехнею… цього разу.

— Мені дійсно прикро, — тихо сказала Ківа. — Більше, ніж ти навіть можеш уявити.

Кальдон міцно стиснув щелепи, однак коли подивився на Ківу і побачив на її обличчі щире каяття, то розслабився і гучно зітхнув, а тоді сказав:

— Іди сюди.

Ківа завагалася, хвилюючись, чи не збирається він виставити її геть. Але Кальдон підійшов до неї довгими швидкими кроками і потягнув її наполохане тіло в ­обійми.

— Більше так мене не лякай, чуєш? — прошепотів він їй у вухо. Відсторонився, глянув їй в очі й додав значно суворіше: — А якщо ще колись —

хоч

колись

— знову мене отруїш, закину твою дупу у в’язницю на тиждень. А то й на довше. Це зрозуміло?

Ківа кивнула, приголомшена його обіймами, його прощенням.

— Маєш рацію — сьогодні ти налажала, — продов­жив Кальдон. — Але також ти маєш рацію і в цьому: якщо взагалі бувають причини поводитися настільки ту­по, як ти, то це має бути заради сім’ї. — Він відступив на крок, створюючи між ними трохи відстані, але все одно лишаючись близько. — Джарен прийшов і розповів мені все, що я пропустив. Сподіваюся, твої брат і сестра завтра прийдуть, хай навіть тільки для того, щоб ми подивилися, чи варті вони того галасу, який ти сьогодні наробила.

Ківа затремтіла й кліпнула на ці слова.

— Вони варті того, так? — запитав Кальдон із серйозним обличчям. — Ти чимало ризикувала, щоб їх побачити. Але все одно повернулася. Ти залишилася з нами, а не з ними… це про щось каже.

Як зауважила Зулейка тиждень тому, Ківі навряд чи вдалося б шпигувати за королівською сім’єю з табору бунтівників. Та все ж… Вона зважила Кальдонові слова, розмірковуючи, чи обрала б життя тут, якби вибір був за нею.

Відповідь вона збагнула негайно і злякалась, коли усвідомила, наскільки комфортно їй у палаці — не через те, наскільки пишно, а через тих, з ким вона все це ділила.

Вічносвіт їй у поміч.

Потребуючи повернути контроль, Ківа зобразила кривувату посмішку на обличчі й запитала:

— Ти виставляєш мене за двері?

Кальдон закотив очі:

— Це вже робота на повний день — наглядати за тобою, тож ні. — Він нахилив голову вбік. — Хіба що ти даси мені причину.

— Я не створюю

стільки

проблем, — засперечалася Ківа, навіть якщо й лише для того, аби не визнавати, що є

численні

причини для нього тримати її подалі від своєї сім’ї.

— З усією повагою заперечу, — сказав він. — Викрадення бунтівниками, напад мірравенців, зникнення в невідомому напрямку шляхом ошуканства, щоб відвідати…

— Зачекай, — перебила Ківа. — Що означає «напад мірравенців»?

Кальдон уперся стегном у стіл.

— Я гадаю, що у твоєму викраденні криється більше, ніж ми знаємо. Джарена, Наарі, Веріса там не було. Але після того, як я розправився з бунтівниками в будинку і прийшов за тобою, наступна група, яка на нас напала з засідки… Не думаю, що вони були пов’язані з першою. Гадаю, їм було потрібне щось інше. Ось чому я хви­лювався за тебе сьогодні: думав, тебе спіймали мірравенці.

Ківа зблідла, пригадуючи, що Кальдон уже повідомляв про свої підозри після інциденту, та його проігнорували. Але якщо те, що він каже, правда…

— Навіщо я мірравенцям?

Кальдон кинув на неї гострий погляд і відказав:

— А навіщо ти бунтівникам?

На це Ківа не мала відповіді, адже не могла зізнатися, що її викрадення було вдаваним.

— Отож бачиш, — продовжив Кальдон, коли вона не відповіла, — наглядати за тобою значно легше, коли я знаю, де ти. Чи принаймні де ти

повинна

бути. — Його виразний погляд зустрівся з її очима. — Вибрики, як оце сьогодні, не на користь.

Ківа винувато подивилася в землю. Вона не була впевнена, чи вірить Кальдоновій заяві про Мірравен. Бунтівники дійсно вербували північніше, а Зулейка запросто могла лишити більше людей, ніж натякнула. То значно ймовірніше, аніж те, що на Ківу націлилася друга, невідома група в ту саму ніч. Збіг був надто серйозним, і вона вирішила викинути це з голови, щоб не додавати ще одну гіпотетичну причину для хвилювання.

Гучно позіхнувши, Кальдон відштовхнувся від столу й підійшов до дверей.

— Хоч я й люблю опівнічні теревені, та мені треба гарненько виспатися. Давай відведемо тебе в ліжко. Завтра важливий день.

— Все гаразд, я повернуся сама, — сказала Ківа, і від нагадування в неї всередині знову затріпотіли метелики.

— Рухай дупою, сонечко, — сказав Кальдон, відчиняючи двері й сіпаючи підборіддям, видно, не приймаючи відмову.

Ківа відчула полегшення, коли він знову назвав її «сонечком», метелики зникли, і на їхнє місце прокралося тепло.

Човгаючи повз нього в сонний коридор казарм, вона не втрималась і повторила:

— Чому ти не живеш у палаці?

Цього разу Кальдон відповів:

— У мене є кімната там. Ти мій гардероб бачила? Де, ти думаєш, я тримаю більшу частину одягу? — Він комічно підвів брову, і Ківа придушила усмішку. А тоді він посерйознішав і продовжив: — Тут мені більше до вподоби. Я виріс, переїжджаючи з казарми в казарму, тож це нагадує мені про те. Про інші часи, про те, чого я… — він затнувся. — Про те, чого я не хочу забувати.

Від його зізнання у Ківи стиснулося в грудях. Джарен помилився, коли сказав, що Кальдон уникає будь-чого, що може нагадати йому про батьків. Якраз навпаки — Кальдон робив усе, щоб пам’ятати їх. Окрім, мабуть, того, що чинило найбільше болю. Як-от бачити сестру. І відвідувати армійські табори. І брати на себе лідерство, для якого він був народжений, заради якого важко працював, якого колись

прагнув

.

Не потрібно бути генієм, щоб збагнути: Кальдон страж­дає. Навіть через три роки його горе лишається настільки болючим, що диктує його рішення.

Ківа могла зрозуміти його більше, ніж будь-хто. Також вона знала, що він не хотітиме її співчуття, тож видавила слабку посмішку і сказала:

— Ага, розумію, чому тобі тут подобається. Так відлюдно. А ще спокійно. І місця багато. Наче твоя власна маленька гавань усамітненості.