Страница 82 из 147
Глава 28
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
Тієї ночі, коли Ківа вмощувалася в ліжку, за її увагу боролися численні тривоги. Понад усе їй не вдавалося викинути з голови Кальдонове люте обличчя. Вона ніколи не бачила його настільки злим, навіть коли встромила в нього ніж.
Вона збагнула, що повинна піти до нього, і відкинула ковдру. Слід принаймні
спробувати
виправити ситуацію. Це єдиний спосіб заспокоїти колотнечу всередині.
Проблема була в тому, що Кальдон спав не в палаці… а в казармах.
Не маючи змоги просто накинути халат і піти коридором до його кімнати, Ківа мусила знайти сухий плащ, накинути його поверх піжами і заштовхати довгі шовкові штани в нові чоботи. Її темне нічне вбрання було ледь помітне під плащем, але вона все одно ретельно замоталася спереду, коли вийшла зі своєї кімнати і рушила вниз сходами, а тоді назовні в ніч.
Після грози в повітрі стояла прохолода, яка змусила Ківу швидко рухатися стежкою до яскраво освітлених казарм. Було пізно, тож Кальдон мав бути в кімнатах, відведених для сну, які, якщо вона правильно пригадувала, між трапезною та приватним лазаретом.
Ківа підійшла до входу, коли двоє вартових виходили — чоловік і жінка у відполірованих обладунках, видно, по дорозі на нічну зміну. Вони з цікавістю подивилися на неї, але не зупинили, коли вона прослизнула повз них. А тому вона розвернулась і запитала:
— Пробачте, не підкажете, де знайти Каль… ем, принца Кальдона?
Вартова вигнула брову, і Ківа подумки лайнулася, усвідомлюючи, як її присутність там —
серед
ночі
— виглядає. Вона стиснула пальцями плащ і, тримаючи голову високо, спробувала силою думки прогнати рум’янець зі щік.
Вартовий — його Ківа впізнала, бо бачила на тренувальному майданчику, — навіть оком не повів, тож вона сподівалася: це означає, що він не дасть компаньйонці розпускати якісь недоречні чутки.
— У принца приватна кімната, — відповів чоловік і коротко пояснив, як туди дістатися.
Ківа подякувала йому і рушила в будівлю. Хоч їй і було цікаво, вона не зупинилась оглянути лазарет, не затрималася біля численних дверей, повз які проходила (багато з них, вона гадала, вели до приватних покоїв і переговорних, а інші — до гуртожитків, де вартові нижчих рангів мешкали разом).
Коли Ківа підійшла до Кальдонової кімнати, її переповнювало хвилювання. Вона завмерла біля дверей, витріщаючись на дерево й викликаючи свою відвагу, а тоді тихенько постукала. Не отримавши відповіді, спохмурніла і постукала знову, гучніше.
На ніякову мить Ківа задумалася, чи нема в Кальдона товариства… втручатись у яке їй не хотілося. Кривлячись, вона почала була задкувати, але тоді двері відчинились і показався принц у нічних штанах і пожмаканій, незастібнутій сорочці. Його волосся було розтріпане, і від яскравого світла в коридорі він мружився, бо його щойно різко розбудили.
Ківа прикусила губу, боячись, що тепер у нього є ще одна причина сердитися на неї… а в нього їх і так досить. У будь-якому разі, він, схоже, міркував, чи не зачинити двері в неї перед носом.
— Будь ласка, — хрипнула вона. — Я дійсно хочу поговорити.
Кальдонові губи стислися в тонку лінію, але він відійшов, дозволяючи їй зайти.
Просковзуючи повз нього, Ківа оглянула його кімнату з неприхованим інтересом. Окрім ліжка, письмового столу, книжкової шафи та шафи для одягу, в кімнаті нічого не було, вона була практична й функціональна. На стінах не було картин, на підлозі нічого не валялося, все було на своїх місцях… без жодного натяку на особистість. Це все було антитезою до того, який Кальдон, і Ківа відчула ниточку тривоги, й замість того, щоб почати з вибачень, ляпнула:
— Чому ти живеш не в палаці?
Кальдон зачинив двері і сперся на них, схрестивши руки на майже оголених грудях.
— Чого ти прийшла, Ківо?
Він не відповів на її питання. Але гірше: він назвав її справжнім іменем. Не сонечком, не Солоденькими Щічками.
Вона ненавиділа обидва прізвиська (чи принаймні казала собі, що ненавидить їх), та віддала б що завгодно, аби почути будь-яке з них зараз.
— Можна сісти? — Ківа жестом вказала на крісло біля столу.
Кальдон не відійшов від дверей.
— Ні.
Ківа знала, що це буде складно, але він навіть не
намагався
зробити це трішки легшим.
— Я знаю, ти на мене сердишся, — сказала вона примирливим тоном. — І маєш на це повне право.
— Як щедро з твого боку, — безвиразно сказав він, його обличчя було суворим.
Кривлячись, Ківа нагадала собі,
чому
він так сердиться… і не через те, що вона його отруїла.
«Ти хоч здогадуєшся, як воно — коли зникає хтось, за кого ти переймаєшся, можливо, потрапляє в небезпеку, а ти не знаєш, де його або її шукати?!»
Неспроможна витримати його сердитий погляд, Ківа подивилася геть, її очі опустилися на його письмовий стіл і побачили те, що вона пропустила під час першого поверхневого огляду, — єдиний натяк на колір у цьому утилітарному приміщенні.
То був маленький портрет у рамці — хлопчик і дівчинка, обоє широко всміхаються, обіймаючись, а позаду — чоловік і жінка, які з обожнюванням на них дивляться.
Ківине серце болісно сіпнулося, коли вона підійшла ближче, аж пальці чухалися взяти рамку, але вона з зусиллям стрималася. І все одно точно знала, на кого дивиться: Кальдон і його сім’я до того, як трагедія їх розлучила.
— Я налажала, — прошепотіла вона.
Кальдон здивовано випростався.
— Сьогодні я все зіпсувала. Я мала б просто тобі сказати, що мені потрібно деякий час побути на самоті. Мені прикро… — Її голос тріснув. — Прикро, що змусила тебе через таке пройти.
Тоді вона потяглася до портрета, лагідно провела пальцями по краю.
— Я знаю, як воно — коли в тебе забирають сім’ю, — хрипко сказала Ківа. — Як воно — відчувати таку порожнечу… такий
біль
… і боятися, що це ніколи не мине.
Кальдонове горло сіпнулося.
— Я знаю, як воно — лишитися ні з чим, окрім темряви, — продовжила Ківа, а тоді тихо зробила небезпечне зізнання: — Я знаю, як воно —
стати
темрявою, наскільки вона поглинає. Настільки легше ховатися в ночі, ніж боротися за світло.
Боги, та чи ж їй не знати.
— Я також знаю, наскільки спокусливо не відчувати того, — прошепотіла Ківа. — Закритися від усіх, щоб більше не відчути подібного болю. Я знаю, Кальде.
Знаю
.
Він опустив руки, його очі блищали від натяку на сльози.