Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 77 из 147

Делора повернулася до Ківи, довго, приречено видихнула, а тоді підійшла до найближчої книжкової ша­фи й дістала книжку в чорній палітурці з заголовком «1001 ре­цепт пирогів і тістечок». Обкладинка відкрилась, і під нею виявилася порожня середина, де був кинджал. Якщо не зважати на прозорий коштовний камінь, інкрустований у руків’я, він був цілком звичайним, і все ж, дістаючи зброю зі сховку, Делора спостерігала за Ківою з надзвичайною зосередженістю.

Ківа припустила, що то відомий Торвінів кинджал, сімейний спадок, який Тільда безуспішно намагалась отри­мати. Ківа не хотіла, щоб дверима гримнули і

в

неї

перед носом, тому вона ретельно вдала, наче не знає, що це таке, і просто запитала:

— Хочете прохромити мене? Бо лише в такому випадку я піду, не отримавши допомоги.

Делорині плечі розслабилися, наче вона перестала боятися, що Ківа кинеться й вирве в неї зброю. Але кин­джал не мав для Ківи цінності, і вона намагалася на нього не дивитися занадто довго, щоб Делора не подумала, ніби це не так.

— Ходи зі мною, — наказала стара жінка, шкутильгаючи з кімнати.

Ківа насторожено пішла за бабусею в тісну кухню. Стіл був присипаний плямами муки після її останніх пекарських потуг, але Делора проігнорувала розгардіяш і почовгала до підвісних полиць, де містилося різноманіття рідкісних зрізаних рослин, зокрема свіжі зразки в банках з водою.

Силкуючись не ставити запитань, Ківа спостерігала, як Делора витягувала листки, стебла і квіти зі своєї колекції, клала їх на стіл, а тоді вирівнювала лезом. Перед тим як зробити перший надріз, вона примружилася до Ківи і наказала:

— Відвернись.

Ківа завагалася, не бажаючи повертатися спиною до тієї, в кого смертельна зброя.

— Що?

— Відвернись, — повторила Делора, роблячи ножем коловий рух. — Це таємний рецепт.

— Але я… — Ківа, стиснувши зуби, припинила протестувати, бо побачила на обличчі жінки непохитний вираз.

— Якщо хочеш моєї допомоги, то відвертайся. Інакше розбирайся сама.

На такий ультиматум Ківа швидко відвернулася від бабусі, тихцем обзиваючи її всіма образливими прізвиськами, які лише могла вигадати.

— Я стара, але не глуха, — сказала Делора. Дивовижно, але в її голосі був натяк на веселощі.

Ківа прислухалася до звуків розміреного різання, пригадуючи, що сказав її брат про Делору-аптекарку: «Моя здогадка: вона плює на наших предків, користуючись тим кинджалом як робочим знаряддям». Торел мав рацію. Замість того щоб користуватися простим кухонним ножем, Делора обрала Торвінів кинджал собі за аптекарський ніж, ту зброю, яка була символом його влади…

їхньої

влади як його спадкоємців.

Ківа похитала головою, дивуючись із нахабства цієї жінки.

— Готово, — оголосила Делора через кілька хвилин.

Ківа крутнулась і побачила, що стіл порожній, а біля кинджала стоїть закоркований флакончик. Делора підняла той дарунок і покрутила між пальцями.

— Ти сказала, що хочеш, аби твоя магія зникла. Ти ма­ла на увазі назавжди?

«Моя магія — це частина мене. Як рука чи нога».

Доки Ківа міркувала над бабусиним запитанням, повернулися Джаренові слова. Хоча в її нинішніх обставинах сила для неї радше тягар, ніж дар, від думки про те, що вона більше ніколи не матиме доступу до магії, вона похолола всім тілом.

Навіть коли вона придушувала її десять років, магія завжди була там, готова вийти за наказом. Якщо та зникне

назавжди

…

— Ні, — відповіла Ківа. — Я просто хочу мати змогу її контролювати. Зробити так, щоб ці магічні спалахи більше не траплялися. Мені просто потрібен

час

.

Коли їй більше не доведеться приховувати свою магію, вона зможе зробити стільки добра. Допоможе стільком людям, ідучи слідами Торвіна.

Делору не дуже вдовольнила Ківина відповідь, але стара все одно вручила їй флакон:

— Це послабить твою магію, приспить. Випий один ковток зараз, а тоді один щоранку зі сніданком.

Ківа відкоркувала флакон і понюхала, впізнаючи нотки тіліквіту, срібнозерну, ґарроу і морокомоху. Також вона побачила на столі тумумін і борщівник. Але не виказала часткових знань, які в неї були, а мовила:

— Тут заледве достатньо на три дні.

— Тому що це не постійне рішення, — сказала Делора. — І навіть якби так, у мене під рукою недостатньо інгредієнтів, щоб зробити більше.

Ківа панічно подивилася на неї:

— Тоді що ж мені…

— Повернутись у вівторок, а я постараюся, щоб тебе чекала ще одна порція, — сказала Делора. — Цього тобі буде достатньо до вечора того дня. Все з тобою буде гаразд.

Ківа не була така впевнена, особливо зважаючи на те, що на неї чекає в палаці. Можливо, її більше ніколи не випустять.

Однак… завжди є секретний вихід з тунелів, якщо не буде інших варіантів. Тільки знайти коня буде проб­лемою.

— Я не впевнена, що зможу, — відказала Ківа. — Ме­ні складно…

— Повертайся чи не повертайся, мені байдуже, — за­явила Делора, шматиною витираючи кинджал.

Маючи три дні, щоб з усім розібратися, Ківа відклала цю думку і підняла флакон до губ, кривлячись від гіркого післясмаку. За кілька секунд під шкірою почалося неприємне поколювання, але щойно вона почала тривожитися, воно зникло і з’явився раптовий холод, який змусив її різко зойкнути. Вона тільки трохи звикла до того відчуття, аж тут воно перетворилося на печіння, таке сильне, що Ківа ледве не закричала. Через мить після того її жили знову наповнило льодом, а тоді…

Нічого.

Абсолютно нічого.

Ківа

відчула

зміну, наче якась частина її просто зник­ла. Її руки тремтіли, коли вона підняла їх і викликала магію, чекаючи на лоскіт і золоте сяйво. Але не було нічого.

«Моя магія — це частина мене. Як рука чи нога».

Джаренові слова повторились, і Ківа збагнула, наскільки він мав рацію. Відчуття, наче чогось не вистачає — якоїсь життєво необхідної частини того, хто вона така. Цього було достатньо, щоб їй захотілося розтрощити те, що лишилося в Делориному флаконі, об землю.

Але вона цього не зробила.

То не назавжди, нагадала собі Ківа майже в розпачі. Вона може потерпіти це якийсь час — маленька жертва заради більшої мети.

Глибоко дихаючи, поки звикала до дивного порожнистого відчуття всередині, Ківа подивилася на свою бабусю і запитала:

— Ви це приймаєте? Щоб зупинити свою магію?