Страница 75 из 147
Глава 26
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Поїздка до Чорноводної Трясовини виявилася швидшою, ніж Ківа очікувала: хвилин за двадцять від того моменту, коли вона виїхала з-за міських мурів і легким чвалом спрямувала коня по краю широких пагорбів Дикопущі, земля вирівнялась і стала болотистою, сповіщаючи про трясовину попереду.
Зважаючи на те, наскільки швидкою була подорож, Ківа лишалася впевненою, що повернеться до Кальдона до того, як він прокинеться… і випередить навислі дощові хмари, які поволі наближалися. Її впевненість зросла, коли вона розминулася зі старшим чоловіком, який вигулював собаку в сонному селі і радо дав їй вказівки, як дістатися до дому «Чорноліс», разом із попередженням, що Делора цінує свою відлюдність. Ківі довелося заїхати в Крувлінські болота значно глибше, ніж вона гадала, але принаймні стежка, хоч вузька й вогка, все ж здавалася доволі безпечною.
— Тихше, малий, — сказала вона знервованому коневі, плескаючи його по спині. — Ми майже на місці.
Огинаючи останній поворот, вона нарешті побачила попереду «Чорноліс», оточений густою рослинністю, який примостився поруч із каламутним водяним плесом. Кам’яний, із солом’яною покрівлею, з комина йшов дим. Будинок здавався химерним… якось моторошно, по-болотному химерним. Зупинившись, Ківа ледве встигла злізти з коня, як двері різко відчинились і назовні вишкутильгала сива жінка, яка тримала в руці ціпок і махала ним, наче зброєю.
— Приватна власність! — заверещала вона з ґанку. — Це приватна власність! Ти що, читати не вмієш?
Вона вказала на табличку, настільки вкриту мохом, що Ківа ледве розібрала дві великі літери «П» і «В», не кажучи вже про все інше.
— Я шукаю пані Делору, — сказала Ківа, не відходячи від коня на випадок, якщо доведеться швидко тікати. — Це ви?
Старша жінка довгу хвилину примружено роздивлялася Ківу, а тоді гупнула ціпком об землю і сердито зробила крок уперед.
— Я ж казала тобі ніколи сюди не повертатися, дівчисько! Я не дам тобі того, що хочеш! Ні зараз, ні будь-коли!
Ківа завмерла. Зулейка і Торел сказали, що їздили сюди з матір’ю, але то було багато років тому. Невже Делора вважає Ківу Тільдою? Своєю
донькою
?
— Пробачте, — сказала Ківа, її горло стиснулось. — Але ми ніколи не зустрічалися. Я Ківа.
Делора ще більше примружилася, її знайомі смарагдові очі — очі Корентінів — перетворилися на щілини, а тоді вона нарешті відхилилася назад, переносячи свою вагу на ноги.
— А, то ти не дияволиця. — Знову розмахуючи ціпком, вона сказала: — Але, мабуть, це вона тебе прислала. Тобі я теж нічого не дам, повертайся звідки прийшла. Киш!
— Будь ласка! — сказала Ківа піднімаючи руки. — Я тут не по щось конкретне. — Вона швидко виправилася: — Тобто по
щось
, але…
—
Я
тобі
нічого
не
дам
! — повторила Делора вже криком.
Ківа розгубилася, тому ляпнула:
— Мені треба, щоб ви навчили мене контролювати мою магію.
Делорин рот різко закрився. Вона стиснула губи і оглянула Ківу з голови до п’ят.
— Це тебе вона покинула гнити в тюрмі, еге ж? І сказала, що ліпше хай буде там?
Ківине обличчя зблідло, але вона нагадала собі, що Делора не бачила її матері майже десять років, і взагалі Тільда нізащо не подумала б, що Ківа «ліпше хай буде» в Заліндові.
— Я провела у в’язниці десять років, — у відповідь сказала Ківа. — І приховувала свою магію весь той час, скористалася лише кілька тижнів тому, коли зцілила декого, хто помирав. Тепер вона виривається з мене у випадкові миті.
— І? — спитала Делора, підводячи кущисті сиві брови.
— І, — мовила через стиснуті зуби Ківа, — тепер я живу в королівському палаці. З сім’єю Валлентісів.
Делора закинула голову назад і розсміялася. Щось у каламутній воді — щось
велике
— швидко заворушилося від звуку й пірнуло до того, як Ківа встигла розгледіти, що то було.
«У неї дуже незвичайний сторожовий пес», — попереджав Торел.
Здригнувшись, Ківа зачекала, доки бабуся перестане сміятися. Нарешті потупала ногою по землі і сказала:
— Я рада, що вас це розвеселило.
— Хвилину, — сказала Делора, все ще гигочучи. — Я просто намагаюся це уявити. Думаю, вони й гадки не мають, хто ти така?
— Не мають. І мені хотілося б, щоб так і лишалося.
— Ага, — протягла стара жінка, переносячи більше ваги на ціпок. — Ти плануєш сліпо йти безталанними слідами своєї сім’ї, намагаючись викрасти трон, який вважаєш своїм без жодної на те причини, окрім розбавленої кровної лінії. Правда?
Ківа нічого не сказала. Делора фиркнула, тоді розвернулась і пошкутильгала назад у двері.
— Я не можу тобі допомогти, дівчисько.
— Не можете чи не будете? — запитала Ківа, прив’язуючи віжки до низької гілки і кваплячись до ґанку.
— Не буду. — Озирнувшись через плече, Делора додала: — Повертайся до свого палацу і своєї відплати, облиш мене в спокої.
—
Будь
ласка
, — сказала Ківа вже благально. — Я просто хочу, щоб це припинилося. Лише цього. Знати спосіб це контролювати.
Делора зупинилася на порозі й розвернулася, щоб подивитися на Ківу.
Її уважне розглядання тривало довго, а тоді вона нарешті зауважила:
— Ти дійсно прийшла сюди лише за цим?
Ківа тихо сказала:
— Вони мене вб’ють, якщо дізнаються, хто я така.
— А ти ж плануєш це зробити з ними? — безжально сказала Делора.
Ківа скривилася.
— Ні. Ні, я… — Її голос зламався. — Я не хочу, щоб вони померли.
Делора ще раз фиркнула:
— Тобто просто хочеш їх зруйнувати.
Це не було запитання.
— Ви допоможете мені? — запитала Ківа.
Минула ще одна довга мовчанка, в Ківи з’явилася надія, а тоді…
— Не можу, — сказала Делора.
Ківа поникла, але ще до того, як вона знову почала б благати, Делора безглуздо продовжила:
— В мене книжковий клуб.
— У вас… що? — затнулася Ківа.
— Сьогодні субота, — сказала Делора, наче це мало щось для Ківи означати. — Книжковий клуб по суботах. Панянки прийдуть будь-якої миті. — Вона вказала ціпком убік від дому: — Там позаду є накриття. Постав там свого коня, а тоді йди всередину. В нас якраз буде час напекти печива. Ти збиваєш вершки.
Ківа не встигла відповісти, як стара пошкутильгала крізь двері й різко зачинила їх за собою.