Страница 68 из 147
Глава 24
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Тієї ночі Ківа спати не змогла, що не дивно.
Після вечері вона крутилася з боку на бік у ліжку, почуття провини й сорому не давали заснути. Врешті вона накинула шовковий халат і пішла зі своєї кімнати.
Була ніч, і Ківа не побачила нічого, ідучи біло-золотим коридором, і не очікувала, що це зміниться, коли вона дістанеться до пункту призначення. Але зайшовши в Річкову кімнату, вона збагнула, що там не сама.
Джарен стояв біля стіни-вікна й дивився на річку Серін, навіть не здогадуючись про Ківину присутність. На ньому були тільки широкі довгі штани, в слабкому світлі проглядалися шрами на спині, які Ківа бачила вже не раз. Лише дві ночі тому вона відчувала їх під своїми долонями, коли він заспокоював її в ліжку. Але коли вона знову їх побачила, її пронизав біль від думки про те, що хтось це зробив Джаренові — Різник, його мати,
хто
завгодно
.
«Війни не виграють без жертв, сестричко».
У Ківи в пам’яті спалахнули Зулейчині жорстокі слова.
«Він або ми.
Вони
або ми. Не можна мати те й інше».
Ківа заплющила очі, впевнена лише в одному: вона збирається заподіяти Джаренові зло. Вона буде причиною того, що з ним трапиться жахливе. І вона… і вона…
Вона не може допустити, щоб щось таке трапилося.
Але і зупинити цього не може.
Ківа пильно дивилася на нього, її наче роздирало навпіл. З одного боку — відданість сім’ї та їхній меті. А з другого…
Джарен.
І також Кальдон.
І Наарі.
Юний Оріель і Флокс.
Навіть принцеса Міррин, і королева Аріана, і король Стеллан.
Уся сім’я Валлентіс.
Щодо капітана Веріса Ківа ще не була впевнена, але хоч він і був там у ніч, коли її сім’ю винищували, не його меч убив її брата. Вона досі пам’ятала слова, які той прохрипів: «Це не мало трапитися. Це
взагалі
не мало трапитися».
Без дозволу ці люди проклали собі шлях в її серце, і вона їх побачила не як королів чи вартових, а як людей.
Сім
’
ю
.
Десять років вона хотіла лише зруйнувати сім’ю, яка зруйнувала її власну. Однак тепер, коли з ними познайомилася…
«Я втомився бачити, як хороші люди страждають через мету, в яку я вже не впевнений, що вірю».
Торелові слова привидом переслідуватимуть її, вона була в цьому впевнена.
Неспроможна протистояти своєму стривоженому серцю, Ківа тихо позадкувала, щоб не турбувати Джарена і не ризикувати напроситися на якусь нову його люб’язність — її персональну форму тортур.
Але шосте чуття змусило його озирнутися через плече, його тіло напружилося, коли він її помітив, а тоді знову розслабилося.
— Не спиться? — запитав він, відходячи від стіни-вікна і прямуючи до неї.
— Схоже, не тільки мені, — відказала Ківа хрипкувато від почуттів, які її переповнювали.
— Посидиш зі мною трішки? — запитав Джарен, киваючи на плюшевий диванчик. — Товариство мені б не завадило.
Пильно в нього вдивляючись, Ківа розуміла, що він не бреше. Напруга, яка була раніше, повернулася на його обличчя — глибоке виснаження разом зі стурбованістю.
«
Ти
можеш підібратися до нього як ніхто, дізнатися все про нього, його плани, його найуразливіші місця».
Зулейчині слова, сказані кілька днів тому, повернулися до Ківи, її внутрішня буря збільшилася через те, що вона повинна зробити.
Ківа повільно підійшла до нього, сіла на віддалі й мовила:
— У тебе такий вигляд, наче на плечах лежить весь тягар світу.
Вона залишила йому достатньо місця, але Джарен гучно зітхнув і сів поруч, так близько, що їхні руки торкалися.
— Хочеш розповісти мені про це? — запропонувала Ківа, і частина її хотіла, щоб він сказав «ні».
Але він не сказав.
Тому що він був Джареном.
І довіряв їй.
Тож він поділився:
— Королівська Рада стурбована через загрозу королівству.
— Бунтівники? — запитала Ківа, вдаючи нетямущу.
— Ні, — сказав Джарен. — Ну тобто і вони, але не тільки.
Ківа чекала, хоча завдяки підслуховуванню вже знала, що він скаже.
— Бунтівники притихли після Тільдиної смерті, — сказав він зі швидким, вибачливим поглядом, знаючи, як багато Тільда для неї значила як пацієнтка. — Вони досі чинять певні проблеми, але не такі, як до зими… ну, крім спроби викрасти тебе, та й це ми можемо вважати хіба що їхнім способом нагадати нам, що вони досі активні.
Він зупинився, а тоді розповів:
— Є чутки, що Тільда залишила спадкоємця, достатньо дорослого, щоб перебрати владу, а то й не одного. Ми не знатимемо напевне, доки вони не поновлять напади. — Він довго, розчаровано зітхнув, а тоді покрутив головою, проганяючи напругу з шиї. — Тож доки цього не трапиться — вперше за рік не вони моя головна проблема.
— Але щось тебе турбує, — зауважила Ківа, досі вдаючи, що нічого не знає. — Це відтоді, як ми приїхали сюди: ти безвилазно на зустрічах і дедалі нещасніший після кожної з них.
— Нещасніший? — повторив Джарен, його очей торкнувся натяк на усміх.
Ківі на думку спало порівняння:
— Як Флокс, коли не може піти кудись за тобою. Такий нещасний.
Замість того щоб продовжити її жарт, Джарен швидко затулив їй рота рукою:
— Ш-ш-ш! Не кажи його імені, а то розбудиш те приставуче чортеня.
Кивнувши підборіддям, він показав у бік вікна, де пухнастик спав на підлозі, якраз там, де стояв Джарен. Закліпавши, Флокс розплющив очі, його голова піднялася, коли він збагнув, що лишився сам, і з рота вирвався стурбований звук, нявкання.
Джарен застогнав, коли Флокс скочив прямісінько йому на коліна, знову скрутився і невдовзі засопів.
Скоса подивившись на Ківу, Джарен сказав:
— Я звинувачую в цьому тебе.
Ковтаючи сміх, вона провела пальцями по Флоксовому м’якенькому хутру.
— Не я винна в тому, що ти настільки звабливий.
Спершу Ківа не збагнула, що сказала, але тоді помітила, що Джарен поруч завмер, і подумки повторила слова.
— Звабливий? — перепитав він, його очі засяяли.
Ківа спробувала виправити ситуацію. Або це, або вистрибнути з вікна і втопитися в Серіні.
— Ну, знаєш… для лисиць.
Джарена це тільки більше розвеселило:
— Лисиць?
— Тхорів? Єнотів? Я й гадки не маю, хто він.
Джарен загиготів:
— Срібноведмідь.
Примружено дивлячись на сонну істоту, Ківа зауважила:
— Він аніскілечки на схожий на ведмедя.