Страница 67 из 147
— Нас на місяць посадили під домашній арешт, — розповіла Міррин. — Але не через те, що ми пішли без дозволу, а через те, наскільки ніяково стало послу з Неріну, коли він застав нас із широченними від жаху очима і йому довелося повертати нас батькам. Ніколи не забуду, наскільки червоними були його щоки, коли він, затинаючись, балакав, як йому було важливо відчути на собі приховану глибину нашої культури.
— Він, безперечно, хотів відчути
приховану
глибину
, але ми всі розуміємо, що на культуру йому було начхати, — пробурмотів Кальдон у свій келих.
— Кальдоне! — дорікнула Аріана.
— Та наче ти сама про це не подумала, тітонько.
Королева цього не прокоментувала, натомість відламала шматочок хліба і вмочила його в олію.
— У кого є інша розповідь? Можливо, якась, де
немає
непристойностей?
— Але ж непристойні історії найкращі, — сказав Кальдон, відхиляючись на спинку крісла.
Міррин погодилась, адже повторила його хитрий вираз обличчя і запитала:
— Пам’ятаєш той раз, коли до Джарена чіплялися придворні у палаці в Лірасі?
Джарен виснажено застогнав:
— Вбийте мене хтось. Прямо зараз.
Принцеса шалено вишкірилась і заходилася розповідати про фанатичну групу чоловіків і жінок, які відмовлялися дозволяти Джарену навіть їсти самотужки, поки він у їхньому королівстві.
— Заперечити валоріанську гостинність було б образою, — сказала Міррин Ківі з веселощами. — Наші західні союзники бідолашного Джарена
надто
обожнювали.
Ківа загиготіла разом з рештою, навіть почувши, як Джарен тихо зітхнув. Коли вона кинула на нього погляд, його очі засяяли від самопринизливого гумору, мовляв, хоч йому й ніяково, він не псуватиме своїй сім’ї веселощі.
Однак коли всі почали лізти з власними розповідями, він не витримав.
— Як це я про таке не знав? — запитав Кальдон, ревучи від сміху через Оріелеву розповідь про канікули на морському узбережжі і люб’язну стару пані, яка була переконана, що Джарен — її давно загублений онук.
— Можливо, щоб я міг уникнути отаких приємних митей, — відказав Джарен і озирнув стіл. — Будь ласка, заради всіх богів, хтось розкажіть щось не про мене.
— У мене є історія, — сказав капітан Веріс, відсовуючи порожню тарілку. — Вона про наполегливу дівчину-підлітка, яка втекла з джірванської арени, перетнула Закинуті землі лише з мечем за спиною, вижила в смертельних підземних вулицях Ерси, тоді нарешті проникла на евалонське судно, яке поверталося до Валленії. — Він по-батьківськи підморгнув Наарі. — Все це вам і так відомо. Але я ніколи не розповідав, що трапилося одразу після того, як я застав її, — він вказав великим пальцем на вартову, — коли вона блювала через борт корабля.
Веріс заходився розповідати шалену історію про те, як познайомився з Наарі і як вона переконала його взяти її під своє крило, а не викинути за борт акулам. Ця детальна розповідь насмішила королівську сім’ю, а Наарі закочувала очі, але Ківа слухала неуважно, неспроможна викинути з голови те, що Веріс сказав на самому початку.
Наарі билася на одній із сумнозвісних джірванських арен.
Ківа чула про них і знала, що, можливо, вони й не завжди були смертним вироком, як Заліндов, але той, кого відправляли на арену, міг вийти лише одним із двох: воїном або трупом.
Наарі не просто
втекла
… тоді вона ще й сама перетнула Закинуті землі.
Ківа й так поважала вартову за все, що та пройшла у своєму короткому житті (не останнім було те, що вона втратила руку, захищаючи Джарена), однак тепер Ківина оцінка молодої жінки значно виросла.
Як і її хвилювання.
Наарі радше помре, аніж дозволить, щоб щось трапилося з Джареном. Не тільки тому, що захищати його — це її робота, але й тому, що її перебування тут сьогодні —
на
сімейній
вечері
— означає: для королівської сім’ї вона не просто вартова, Золотий Щит. Якщо Наарі помітить найменший натяк на зраду, то не вагаючись уб’є її, незважаючи на те, який між ними виник зв’язок.
Їжа важко осідала у Ківи в шлунку, але вона повернулася до розмови. Наарі саме продовжила розповідь за Верісом про частину, яка змусила його ніяково гиготіти і заперечувати кожне слово.
Король охоче все підтвердив, додавши власні деталі, і всі за столом знову розсміялися.
І вони продовжували. Кожен розповідав щось зі свого життя, інколи радісне, інколи принизливе, інколи просто яскраву сторінку з особистої історії, і це було саме те, що Джарен попросив, коли вони прийшли в кімнату, — можливість Ківі й Тіппові більше про них дізнатися.
З кожною розповіддю Ківа трішки помирала всередині. Зовні вона усміхалася з усіма, але всередині все переверталося.
Сім’я Валлентіс була такою
нормальною
.
І не просто нормальною — вони щиро любили одне одного. Це було очевидно в кожному слові, в кожному погляді, в кожній кумедній шпильці і в кожному заспокійливому компліменті.
І це стосувалося не тільки королівської сім’ї. Вони так само ставилися до Веріса й Наарі… ба навіть до Ківи і Тіппа. Все в них говорило про прийняття і таку ніжність, що Ківі груди наче стискали лещата.
«Я втомився бачити, як хороші люди страждають через мету, в яку я вже не впевнений, що вірю».
Виснажений Торелів голос почувся Ківі, прокотився в ній гучним відлунням.
А тоді вона почула Джаренів голос:
«Ти й так ідеальна».
Але вона не ідеальна.
Вона далека від ідеалу, і колись, незабаром, він дізнається.
І зненавидить її.
Через таку думку Ківі стало важко дихати, але вона змусила себе продовжувати усміхатися. Це ж він і його сім’я роблять усе можливе, щоб вони з Тіппом почувалися прийнятими.
Ківа ніколи не ненавиділа себе більше, ніж того вечора… і знала, що це відчуття не скоро її полишить.
Можливо, ніколи.