Страница 62 из 147
Їхні погляди знову перетнулись і зімкнулися. Цього разу Ківа першою відвела очі, але прошепотіла:
— Звісно ж, я дам тобі час.
— Дякую, сестричко, — сказала Зулейка, її голос був настільки ж тихим. Тоді вона прокашлялася, щоб прогнати з голосу емоції, й додала: — Іди, щоб Тор не почав перейматися, чи ми тут не вбиваємо одна одну.
Ківа не могла в це повірити, але вона дійсно засміялася.
— Він значно більше заклопотаний, ніж був колись раніше.
— Він значно більше
всякий
, ніж був колись, — сказала Зулейка, комічно закочуючи очі. — Але незважаючи на те, наскільки мені інколи хочеться скрутити йому шию, він таки хороший генерал. Наша армія піде за ним у пекло і назад, хай тільки попросить. Така відданість… — Вона похитала головою, в очах було щире зачудування. Також там був натяк на заздрість, однак він миттєво зник.
Тор просунув голову в шатро, наче вже не міг більше чекати, і погукав Ківу:
— Ти йдеш?
Вона зітхнула і підвелася на ноги, ховаючи перекошену міну, коли відчула, що все тіло болить від кожного руху.
— До наступного разу, — сказала Зулейка.
В її словах було достатньо тепла, щоб Ківине серце наповнилося надією, і те почуття залишалося з нею довго після того, як вона одягла сріблясту маску, попрощалася з сестрою і вийшла з шатра.
Розмова наодинці з Зулейкою прокручувалась у Ківи в голові, поки вони з Торелом скакали назад у Низькодуб, у значно спокійнішому темпі, ніж раніше.
Тор, заглиблений у власні думки, заговорив, лише коли дерева попереду почали рідшати:
— З нею не завжди було так складно.
Ківині руки рефлекторно стиснулися міцніше. Вона не розповіла, що їхня сестра вибачилась, і зараз цього не зробила — їй було цікаво, що скаже Торел.
— Вони з матір’ю були дуже близькі, особливо наприкінці, — пояснив він. — Проводили разом кожну мить — ішли в ліс на цілі години, а поверталися, сміючись так, наче їх не турбувало ніщо у світі. Між ними відчувалося таке порозуміння, така надія, така любов.
Ківине серце тужливо озвалося.
— А тоді мати пішла, — продовжив Тор, спрямовуючи Олікса довкола поваленого стовбура. — Щось у Зулейці після того змінилося. На неї опустилася темрява, під поверхнею якою таїлася глибока злість. Спершу я думав, що то просто журба і тиск від того, що вона стала командувачкою, особливо зважаючи на зникнення Ґалдріка, але вже минули місяці, а стає тільки гірше. — Його голос став тихішим. — Вона має таємниці, зникає з табору час від часу. Не ділиться своїми планами, навіть не каже, звідки бере більшу частину інформації. Палацові шпигуни, яких вона згадувала? Я й гадки не маю, хто вони; єдине, про що можу здогадатися, — це те, що вони достатньо глибоко, мають доступ до таємної інформації.
— Ти хвилюєшся за неї, — тихо зауважила Ківа.
— Я більше не знаю, хто вона, — відповів він. — Я не знаю людини, яка веде бунтівників. Це мене не хвилює… це мене
жахає
.
Ківа присунулася ближче, намагаючись втішити його:
— Я думала, ви разом їх ведете?
Тор фиркнув:
— Цього хотіла мати. Ґалдрік також. Але це як тоді, коли я спробував звільнити тебе з Заліндова: якщо я приймаю рішення, з яким Зулейка не згодна, то ми не ризикуємо розколом, сварячись. Я надто переймаюся нашими людьми, щоб втягувати їх у таке, навіть якщо я… — Він швидко обірвав себе.
— Навіть якщо ти що, Торе?
Минуло кілька секунд до того, як він прошепотів:
— Я втомився, мишеня. Я втомився бачити, як хороші люди страждають через мету, в яку я вже не впевнений, що вірю. Через мету, в яку я не впевнений, що
взагалі
колись
вірив.
Ківа позаду нього завмерла.
Так, наче зізнання розв’язало йому язика, Тор продовжив наполегливіше:
— Сьогодні Зулейка сказала тобі обрати, а мені ніколи не давали такого варіанта. Дев’ятирічний я автоматично став бунтівником, заточений і підготований на роль їхньої зброї. Їхнім
генералом
. — Його зневага до титулу була очевидною, а тоді він видихнув і зізнався: — Я той, ким я є, завдяки тому, чого вони мене навчили. Я сильний, я вмілий. Я лідер. Воїн. Я завжди буду за це вдячний. Але це не те життя, яке я б обрав для себе.
— Торе, — ледве чутно прошепотіла Ківа, міцно його обіймаючи.
Він зітхнув і відвів убік низько нахилену гілку.
— Як уже є. Та й мені взагалі пощастило, порівняно з багатьма. — Пауза. — Порівняно з тобою.
Ківині брови нахмурилися.
— Зі мною?
— Я пожертвував би чим завгодно,
всім
, щоб уберегти тебе від Заліндова, — сказав Тор, і кожне слово було сповнене болю. — Я б без роздумів проміняв своє життя, якби знав, що тебе відпустять. Я ненавиджу… — його голос надтріснув, — ненавиджу те, що ти пробула там сама-одна так довго. І уявити не можу, через що ти пройшла, щоб вижити. Ба навіть не знаю,
як
ти вижила.
— Я й сама не знаю, — зізналася Ківа, й тіні спогадів заповнили її думки. — Але вижила, тепер ми знову разом — і це єдине, що має значення.
Тор відпустив віжки, щоб стиснути її пальці в себе на поясі.
— Якщо з тобою щось трапиться…
— Не трапиться, — твердо сказала йому Ківа, ігноруючи, що в неї є непередбачувана магія і вона намагається зробити переворот в королівстві, здійснюючи зраду вже тим, що просто дихає. — Але що ми з тобою робитимемо? Звучить так, наче ти сумніваєшся.
— Не має значення, як я почуваюся. Я присвятив своє життя цій меті.
— Меті, в яку ти щойно визнав, що не віриш, — зауважила вона.
— І однак я зроблю все, щоб довести справу до кінця.
Його слова були непохитні, проте цілком безпристрасні, наче він просто зрікся себе заради цієї мети.
У Ківи стиснулося серце за хлопчика, якого вона колись знала, за його мрії, які вкрали в ту саму ніч, коли вона втратила свої.
Вона тихо запитала:
— Чому бунтівники б’ються за нас? Я знаю, чому
ми
стали на цей шлях, однак навіщо їм ризикувати своїм життям?
— Для них ми королівська сім’я, — відповів Тор, тепер його голос був ретельно очищений від емоцій. — Сотні років єдине, чого вони хотіли, — це щоб Корентін повернувся на трон. Принаймні це стосується найфанатичніших прихильників Торвіна, тих, чиї сім’ї залишалися відданими покоління за поколінням.
— А новітні рекрути, яким байдуже до кровних зв’язків? — наполягала Ківа. — Це тому, що їм не подобається сім’я Валлентіс?