Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 62 из 147

Їхні погляди знову перетнулись і зімкнулися. Цього разу Ківа першою відвела очі, але прошепотіла:

— Звісно ж, я дам тобі час.

— Дякую, сестричко, — сказала Зулейка, її голос був настільки ж тихим. Тоді вона прокашлялася, щоб прогнати з голосу емоції, й додала: — Іди, щоб Тор не почав перейматися, чи ми тут не вбиваємо одна одну.

Ківа не могла в це повірити, але вона дійсно засміялася.

— Він значно більше заклопотаний, ніж був колись раніше.

— Він значно більше

всякий

, ніж був колись, — сказала Зулейка, комічно закочуючи очі. — Але незважаючи на те, наскільки мені інколи хочеться скрутити йому шию, він таки хороший генерал. Наша армія піде за ним у пекло і назад, хай тільки попросить. Така відданість… — Вона похитала головою, в очах було щире зачудування. Також там був натяк на заздрість, однак він миттєво зник.

Тор просунув голову в шатро, наче вже не міг більше чекати, і погукав Ківу:

— Ти йдеш?

Вона зітхнула і підвелася на ноги, ховаючи перекошену міну, коли відчула, що все тіло болить від кожного руху.

— До наступного разу, — сказала Зулейка.

В її словах було достатньо тепла, щоб Ківине серце наповнилося надією, і те почуття залишалося з нею довго після того, як вона одягла сріблясту маску, попрощалася з сестрою і вийшла з шатра.

Розмова наодинці з Зулейкою прокручувалась у Ківи в голові, поки вони з Торелом скакали назад у Низькодуб, у значно спокійнішому темпі, ніж раніше.

Тор, заглиблений у власні думки, заговорив, лише ко­ли дерева попереду почали рідшати:

— З нею не завжди було так складно.

Ківині руки рефлекторно стиснулися міцніше. Вона не розповіла, що їхня сестра вибачилась, і зараз цього не зробила — їй було цікаво, що скаже Торел.

— Вони з матір’ю були дуже близькі, особливо наприкінці, — пояснив він. — Проводили разом кожну мить — ішли в ліс на цілі години, а поверталися, сміючись так, наче їх не турбувало ніщо у світі. Між ними відчувалося таке порозуміння, така надія, така любов.

Ківине серце тужливо озвалося.

— А тоді мати пішла, — продовжив Тор, спрямовуючи Олікса довкола поваленого стовбура. — Щось у Зулейці після того змінилося. На неї опустилася темрява, під поверхнею якою таїлася глибока злість. Спершу я думав, що то просто журба і тиск від того, що вона стала командувачкою, особливо зважаючи на зникнення Ґалдріка, але вже минули місяці, а стає тільки гірше. — Його голос став тихішим. — Вона має таємниці, зникає з табору час від часу. Не ділиться своїми планами, навіть не каже, звідки бере більшу частину інформації. Палацові шпигуни, яких вона згадувала? Я й гадки не маю, хто вони; єдине, про що можу здогадатися, — це те, що вони достатньо глибоко, мають доступ до таємної інформації.

— Ти хвилюєшся за неї, — тихо зауважила Ківа.

— Я більше не знаю, хто вона, — відповів він. — Я не знаю людини, яка веде бунтівників. Це мене не хвилює… це мене

жахає

.

Ківа присунулася ближче, намагаючись втішити його:

— Я думала, ви разом їх ведете?

Тор фиркнув:

— Цього хотіла мати. Ґалдрік також. Але це як то­ді, коли я спробував звільнити тебе з Заліндова: якщо я приймаю рішення, з яким Зулейка не згодна, то ми не ризикуємо розколом, сварячись. Я надто переймаюся нашими людьми, щоб втягувати їх у таке, навіть якщо я… — Він швидко обірвав себе.

— Навіть якщо ти що, Торе?

Минуло кілька секунд до того, як він прошепотів:

— Я втомився, мишеня. Я втомився бачити, як хороші люди страждають через мету, в яку я вже не впевнений, що вірю. Через мету, в яку я не впевнений, що

взагалі

колись

вірив.

Ківа позаду нього завмерла.

Так, наче зізнання розв’язало йому язика, Тор про­дов­жив наполегливіше:

— Сьогодні Зулейка сказала тобі обрати, а мені ніколи не давали такого варіанта. Дев’ятирічний я автоматично став бунтівником, заточений і підготований на роль їхньої зброї. Їхнім

генералом

. — Його зневага до титулу була очевидною, а тоді він видихнув і зізнався: — Я той, ким я є, завдяки тому, чого вони мене навчили. Я сильний, я вмілий. Я лідер. Воїн. Я завжди буду за це вдячний. Але це не те життя, яке я б обрав для себе.

— Торе, — ледве чутно прошепотіла Ківа, міцно його обіймаючи.

Він зітхнув і відвів убік низько нахилену гілку.

— Як уже є. Та й мені взагалі пощастило, порівняно з багатьма. — Пауза. — Порівняно з тобою.

Ківині брови нахмурилися.

— Зі мною?

— Я пожертвував би чим завгодно,

всім

, щоб уберегти тебе від Заліндова, — сказав Тор, і кожне слово було сповнене болю. — Я б без роздумів проміняв своє життя, якби знав, що тебе відпустять. Я ненавиджу… — його голос надтріснув, — ненавиджу те, що ти пробула там сама-одна так довго. І уявити не можу, через що ти пройшла, щоб вижити. Ба навіть не знаю,

як

ти вижила.

— Я й сама не знаю, — зізналася Ківа, й тіні спогадів заповнили її думки. — Але вижила, тепер ми знову разом — і це єдине, що має значення.

Тор відпустив віжки, щоб стиснути її пальці в себе на поясі.

— Якщо з тобою щось трапиться…

— Не трапиться, — твердо сказала йому Ківа, ігноруючи, що в неї є непередбачувана магія і вона намагається зробити переворот в королівстві, здійснюючи зраду вже тим, що просто дихає. — Але що ми з тобою робитимемо? Звучить так, наче ти сумніваєшся.

— Не має значення, як я почуваюся. Я присвятив своє життя цій меті.

— Меті, в яку ти щойно визнав, що не віриш, — зауважила вона.

— І однак я зроблю все, щоб довести справу до кінця.

Його слова були непохитні, проте цілком безпристрасні, наче він просто зрікся себе заради цієї мети.

У Ківи стиснулося серце за хлопчика, якого вона колись знала, за його мрії, які вкрали в ту саму ніч, коли вона втратила свої.

Вона тихо запитала:

— Чому бунтівники б’ються за нас? Я знаю, чому

ми

стали на цей шлях, однак навіщо їм ризикувати своїм життям?

— Для них ми королівська сім’я, — відповів Тор, те­пер його голос був ретельно очищений від емоцій. — Сотні років єдине, чого вони хотіли, — це щоб Корентін повернувся на трон. Принаймні це стосується найфанатичніших прихильників Торвіна, тих, чиї сім’ї залишалися відданими покоління за поколінням.

— А новітні рекрути, яким байдуже до кровних зв’язків? — наполягала Ківа. — Це тому, що їм не подобається сім’я Валлентіс?