Страница 59 из 147
Глава 22
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Ківа, не поспішаючи, розповіла про свої безконтрольні магічні спалахи і страх того, що подібне трапиться на очах королівської сім’ї. Коли вона договорила, в командному тенті запанувала тиша: брат і сестра обмірковували її неприємність.
— Мати колись згадувала, що подібне відбувалося з нею? — запитала Ківа. — Вона багато років пригнічувала свою магію. Якщо це побічний ефект того…
— Вона не пригнічувала, — сказав Тор. Коли Ківа захотіла заперечити, він додав: — Вона ховала її від нас усіх. Навіть від батька.
— Вона називала це «маленькими чарами», — сказала Зулейка. Її попередня ворожість розвіялася, поки вона слухала Ківу, наче злість розслабила щось у ній. Зараз на її обличчі був лише задумливий вираз, жодного натяку на глузливу посмішку. — Коли вона почала зміцнювати власну силу, щоб посприяти нашій меті, то розповіла нам, що користувалася магією весь цей час, просто потроху. Синець тут, подряпина там, завжди коли ми спали або відволікалися. Вона казала, що ніколи не могла зупинитися повністю, що магія в ній не дозволяла себе заглушити.
Ківа потерла чоло.
— Якщо це правда, то як мені вдавалося заглушувати мою ціле десятиліття?
— Можливо, твоя магія слабша, ніж її? — припустив Тор.
Зулейчин погляд був замисленим.
— Чи міцніша. Була причина на те, щоб вона вважала, що ти повинна бути її наступницею.
В Зулейчиному голосі була ображена нотка, яку Ківа проігнорувала.
— Хочеш знати, що я думаю? — продовжила її сестра. Вона не чекала, щоб Ківа відповіла. — Думаю, твоя магія сердиться, що ти замкнула її на такий довгий час, і ці безконтрольні спалахи — це спосіб привернути твою увагу. Думаю, тобі варто прислухатися до неї, варто
користуватися
нею.
Ківа нахилилася вперед і прошипіла:
— Я ночую на відстані трьох дверей від Джарена Валлентіса. Я не можу
прислухатися
до
неї
. Я повинна
зупинити
її
. — Войовничість зникла так само зненацька, і вона впала знов у крісло. — Будь ласка. Якщо ви знаєте щось… — і пошепки вона повторила: — Я повинна її зупинити.
Торел співчутливо дивився на неї, а в Зулейки досі був замислений вираз обличчя.
— Є одна можливість, — повільно сказала вона. — Дехто допоможе.
— Хто? — хрипко спитала Ківа, готова благати, якщо буде така потреба.
Торове обличчя проясніло від розуміння. Він рішуче похитав до Зулейки головою:
— Абсолютно ні. Ти божевільна?
Незрозуміло чому, але її рот розтягнувся у вдоволеній посмішці.
— Я —
ні
.
— Але
вона
— так… і то добряче. — Тор знов похитав головою.
— Якщо в тебе є краща пропозиція… — вколола Зулейка, вигинаючи брову.
Ківа перебила:
— Хтось хоче мені пояснити?
Тор взявся пальцями за перенісся, але махнув Зулейці рукою, що вона може казати. Вона промовила два дивних слова:
— Нана Делора.
Ківа моргнула:
— Нана хто?
— Наша бабуся, — пояснила Зулейка. — Мамина мати. Делора Корентін.
Ківа завмерла: вона й гадки не мала, що в них взагалі
є
живі родичі, тим більше — з боку Корентінів.
— Вона має магію.
Мала
магію, — виправилася Зулейка. — Якщо хтось знає, як ту пригнітити, то це вона.
— Також вона буйна божевільна, — почав Торел. — Мати якось відвезла нас побачитися з нею, якраз після того, як ми приєдналися до бунтівників. Вона хотіла забрати фамільну реліквію, але Нана Делора раз на нас глянула і розкричалася, що ми перериваємо її книжковий клуб. Вона гримнула дверима в нас перед носом з криками, мовляв, якщо побачить нас іще раз, то поїде у Валленію і здасть нас усіх.
Ківа подивилася на нього здивовано й запитала:
— Яку сімейну реліквію?
— Кинджал, — відповіла Зулейка, хмурячись до свого вже холодного чаю. — Кинджал Торвіна Корентіна, який передавався з покоління в покоління. Він був відомий як символ його влади. Коли мати вирішила повести бунтівників, вона зрозуміла, що кинджал підкріпить її статус, слугуючи доказом її…
нашого
… походження. Але Делора відмовилася віддавати його.
— Вона аптекарка, — розповів Тор. — Моя здогадка: вона плює на наших предків, користуючись тим кинджалом як робочим знаряддям. Ти ж знаєш цих аптекарів — вони зростаються зі своїми ножами і нізащо від них не відмовляються. Дехто навіть просить, щоб їх з ними ховали. — Він похитав головою, наче щоб прочистити думки, і сказав Зулейці: — Це не хороша ідея. Ми з тобою, можливо, і не маємо магії, але ж має бути хтось інший, хто допоможе.
— З Делорою складно, але вона Ківин найкращий шанс, — заперечила Зулейка.
— Де мені її шукати?
Торел і Зулейка повернулися до Ківи на це запитання. Побачивши на її обличчі серйозний вираз, Тор сказав:
— Ми не зможемо піти з тобою. Вона ясно дала зрозуміти, що нам не будуть раді, коли ми повернемося.
— Я зрозуміла, вона вам погрожувала і все таке, — сказала Ківа. — Але мені не потрібна нянька. Лише адреса.
— Вона може і не допомогти тобі, — застеріг Тор. — Вона не хоче мати нічого спільного з…
— Торе,
будь
ласка
, — тихо перебила Ківа. — Я повинна спробувати.
— Вона живе в хатині край Крувлінських боліт, за Дикопущею, — сказала Зулейка, ігноруючи Торів невдоволений погляд. — Там недалеко є поселення, називається Чорноводна Трясовина… його можна знайти на будь-якій карті. Рушай туди і запитай кого завгодно про дім «Чорноліс». Тобі вкажуть дорогу прямо до неї.
— Дякую, — сказала Ківа від усього серця.
— Ківо…
— Я не сподіваюся надто сильно, — перебила вона Тора. — Але якщо існує хоча б один
шанс
, що їй під силу мені допомогти, я повинна піти до неї.
Вона бачила, наскільки йому не подобався цей план, але врешті він коротко кивнув і сказав:
— Просто… будь обережною. Делора непередбачувана. Також у неї дуже незвичайний сторожовий пес. З тих, які не хочеться, щоб кусали.
Почувши Зулейчине фиркання, Ківа вирішила, що краще не питати.
— Незабаром мені пора повертатися в Низькодуб, — сказала вона. — Рес знає, що я зустрічаюся з вами, але я все одно вважаю, що мені варто повернутися в корчму раніше за неї.
— Рес? — запитала Зулейка, її погляд запитально пурхнув до Тора. Але той не бачив Рес, адже прибув у «П’яного вепра» задовго після того, як вона пішла.