Страница 57 из 147
— Вони не знали напевне, але роками ходили чутки, одна з яких врешті привела їх до Річкопаду. Їхній тогочасний верховода, чоловік на ім’я Ґалдрік, вже підходив до наших батьків на базарі, але мати з батьком підняли на сміх його заяви. — Жилаві м’язи на Торових руках напружилися. — В ту ніч, коли… все трапилося… мати повела нас прямісінько до Ґалдріка і запропонувала приєднатися до бунтівників в обмін на одну річ.
— Яку? — прошепотіла Ківа.
Відповіла Зулейка одним словом:
— Розплату.
Ківині думки сповнили незвані спогади про те, як Керіна закололи, після чого Фарана потягли геть Королівські Вартові. Вона відштовхнула їх геть, хоч і знала, що вони ніколи не зникнуть назавжди.
— У наступні кілька років ми лишалися з Ґалдріком і його найближчими довіреними особами, міняючи криївку за криївкою, поки вони з матір’ю вигадували схеми та плани, — продовжив Тор. — Ми навчилися битися, захищати себе. А мати… — його голос затремтів. — Мати почала використовувати магію привселюдно, більше не переймаючись тим, що нас можуть відшукати.
— Стисліше, Торе, — сказала Зулейка, все ще мішаючи чай у чашці. — Їй не потрібен урок історії.
— Не соромся, розповідай сама, — кинув у відповідь Торел.
Зулейка послала йому лячно солоденьку посмішку:
— Та в тебе добре виходить.
Ківа пильно подивилася на брата й сестру і помітила між ними напругу, яку ні з чим не переплутати. Десять років тому вони були такі близькі… не такі, як Ківа з Тором, але щиро любили одне одного. Ця натягнутість між ними, ця
злість
… Ківа й гадки не мала, що могло її спричинити.
— Врешті вони вирішили, що настав час, щоб мати взяла керівництво на себе, — сказав Ківі Торел. — В ній текла кров Корентінів, вона була їхньою законною правителькою. Нашою законною правителькою, — виправився він. — Ґалдрік лишився її найближчим радником, але вона мала право ухвалювати рішення щодо всього, що робили бунтівники. До того часу наша чисельність повільно зростала, бо ширилися чутки про повернення Торвінової спадкоємиці, однак мати тривожилась і хотіла, щоб усе рухалося швидше. Коли влада опинилася в її руках, вона почала наполягати на активному вербуванні, щоб бунтівники ходили від села до села і спонукали людей приєднатися до її мети. Нашої мети. — Ще одна швидка поправка.
Ківа зачепилася за його вибір слів і запитала:
— Що означає «спонукали»?..
Торел подивився в протилежний бік, не зустрічаючись із нею поглядом.
— Вона робила те, що доводилося.
Ми
робили те, що доводилося.
«Їхні напади ставали зухвалішими, перетворилися на неприховано ворожі, завдавали збитків селам і призводили до втрат життів тих, хто виступав проти них». Ківа згадала Джаренові слова два дні тому.
— Ви завдавали людям шкоди, — прошепотіла вона. — Вбивали людей.
— Лише якщо вони першими намагалися завдати шкоди нам, — сказала Зулейка, ретельно розглядаючи свої нігті. — Вони отримували те, про що просили. — Вона зустріла Ківин приголомшений погляд, її власні очі були холодними. — Війни не виграють без жертв, сестричко. Кожен, хто виступає проти нас, стає нашим ворогом… а вороги не заслуговують пощади. Навіщо перейматися ними, якщо вони не переймаються нами?
Але Зулейка помилялася. Ківа знала принаймні одну людину, яка переймалася…
всіма
своїми людьми,
включно
з бунтівниками.
— Мати колись міркувала про те, що, можливо, є інший шлях? — запитала Ківа нерівним голосом. — Що невинним людям не обов’язково страждати через її пошуки розплати?
— Невинним? — Зулейка розсміялася, ніби гавкнула. — Ти надто багато часу проводиш зі своїм вродливим принцом. Небагато знадобилося, так? Блакитні оченята і скуйовджене золоте волосся — і ти готова відмовитися від усього, заради чого ми працювали.
— Ви працювали, — натягнуто сказала Ківа. — Заради чого
ви
працювали. Бо якщо ти раптом забула, я весь цей час провела в ув’язненні, навіть гадки не маючи, що відбувається.
— О, не забула, — похмуро сказала Зулейка. — Ти собі сиділа й відпочивала десять років, а ми всі присвячували кожну частину себе меті. Наша кров, наш піт, наші сльози — все для тебе.
Ківа закипіла:
— «Сиділа собі й відпо…» — вона обірвала себе на півслові. — Що ти маєш на увазі, кажучи «все для мене»?
— Ой, прошу, ти наче не здогадалася, — фиркнула Зулейка.
— Здогадалася про
що
?
— Що мати померла через тебе.
Ківа почувалася так, наче отримала удар під дих.
— Що? — видихнула вона.
— Зу…
— Ні, Торе, — перебила Зулейка, переводячи погляд на нього. — Якщо вона так прагне відповідей, то може впоратися з наслідками.
На Торовій щоці сіпнувся м’яз, але він більше не намагався зупинити сестру. Повертаючись до блідої Ківи, Зулейка сказала:
— Мати хворіла. Хвороба її роз’їдала, ми не могли знайти ліків. Вона могла зцілити будь-кого за лічені секунди, але її магія не діяла на неї саму. Інфекція повільно поширювалася, роками, ніхто цього не збагнув, доки не стало вже надто пізно.
Ківа заплющила очі, пригадуючи, в якому стані Тільда прибула в Заліндов — не більше ніж оболонка людини.
— Коли її кінець наблизився, вона стала одержима ідеєю звільнити тебе. Була переконана, що
саме
ти
маєш зайняти її місце Бунтівної Королеви, — продовжила Зулейка похмуро. — Але Ґалдрік та інші ватажки розуміли, що Заліндов добре укріплений і ризик надто великий. Колись вони, можливо, й самі б повели рятувальну місію, адже мати роками розповідала, яка ти була могутня навіть дитиною. Весь цей час вони мали намір, щоб вона забрала трон і ти стала її спадкоємицею: те, що в твоїх жилах тече кров Корентінів, було незаперечним фактом. Але Тор піднімався по рангах і став генералом, я заслужила повагу Ґалдріка та його колег, і вони вирішили, що нас достатньо, щоб керувати замість матері, навіть без твоєї начебто безмірної магії. Ватажки бунтівників знали, що ми з роду Торвіна, їм було досить нас на троні. Але мати… — Зулейка відвела погляд. — Чим більше вона хворіла, тим рішучіше хотіла побачити тебе востаннє.
Ківі було важко дихати.
— Мені сказали, що її спіймали в Мірравені.
— Так і було, — сказав Тор крізь зуби.