Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 56 из 147

В його голосі була така сумна, тужна нотка, що Ківа лагідно обійняла його за талію. Вона відкрила була рота, щоб запропонувати якусь розраду, але слова зникли, коли вони дісталися краю лісу і дерева, розступившись, відкрили неосяжну галявину. Краєвид змусив її приголомшено зойкнути.

На галявині ряд за рядом були намети — не злічити. Всі прості, окрім великої конструкції ближче до центру табору. Саме в тому напрямку Тор їх і повів, і поки вони їхали, чоловіки й жінки різного віку вигукували привітання (називаючи його Шакалом) і дивилися з обожнюванням в очах.

Він їхній генерал, пригадала Ківа. Він бився з ними, бився

за

них. Все, що він робив, було для цих людей… цих бунтівників.

Їхніх

бунтівників, нагадала Ківа собі.

Тому що це і її люди, вони всі присвятили життя то­му, щоб допомогти її сім’ї повернути те, що викрали ще в їхнього предка, коли його мало не вбили і змусили піти у вигнання. Століттями рух бунтівників поволі розростався, відданий меті забрати трон від Торвінового імені, але ніколи раніше вони не укладали союзу з жодним його спадкоємцем, не мали шансу легітимно усунути сім’ю Вал­лен­тіс від влади.

Ківі треба було знати, як це сталося — як Зулейка стала командувачкою, а Тор — їхнім генералом. Треба знати, чому її мати зреклася власних застережень щодо бунтівників, до того постійно стверджуючи, що їм не можна знати, що рід Корентін продовжується. Тільда так довго приховувала власну магію, щоб уберегти сім’ю від викриття, і все ж от вона, Ківа, в серці руху, до якого її батьки ніколи,

ніколи

не планували їх підпускати.

— Зулейка в командному наметі, прямо попереду, — сказав Тор, витягаючи Ківу з роздумів. — Шатровина достатньо груба, щоб нас не почули. Там зможемо спокійно поговорити.

Ківині долоні спітніли, коли вони зупинилися біля найбільшого намету. Тор допоміг їй спішитися, зістрибнув з коня після неї і добряче поплескав Олікса по шиї. На його низький свист прибіг хлопчик, прихильно усміхаючись Торові, а тоді забрав коня геть.

— Після тебе, — сказав Тор, вказуючи на вхід до намету.

Випроставши плечі, Ківа зайшла. Приміщення було практично порожнє, крім хіба що довгого дерев’яного столу, закладеного паперами. На стінах із шатровини висіли мапи Вендераллу, майже ідентичні тим, які Ківа бачила в кімнаті Королівської Ради. Їй в очі впав якийсь рух, і, обернувшись, вона помітила Зулейку, яка, сьорбаючи з паруючого кухля, пильно спостерігала. На її обличчі не було жодного натяку на здивування. Як і жодного натяку на прихильність, особливо коли вона сказала:

— Тебе тут не має бути.

Образившись, Ківа розв’язала маску і кинула у відповідь:

— Якби ти того разу вдарила мене сильніше, мене ніде не було б.

Торел став поруч і зняв власну маску, під якою ховався здивований вираз обличчя:

— Про що йдеться?

Зулейка йому не відповіла, і хоча Ківа досі була засмучена через рану, їй не хотілося злословити на сестру. Лише два дні тому вона вирішила дужче старатися налагодити те, що між ними зламалось, і була рішуче налаштована так і робити… навіть якщо початок і був малоперспективним.

— Ні про що, — сказала вона. — В мене мало часу. Я приїхала з Валленії з подругою, і вона чекатиме мене в корчмі через кілька годин.

— Подругою? — Зулейка підвела брову. — З па­лацу?

— Звісно ж, ні, — сказала Ківа. — Я не дурна.

Їй не сподобалося те, як рот сестри скривився в посмішку, тож вона проігнорувала Зулейку і підійшла до столу, поклала зміїну маску на нього й сіла. Тор пішов слідом за нею і сів поруч, а Зулейка зробила те саме лише після того, як він суворо на неї подивився… але не без того, щоб закотити медово-золоті очі, наче Ківин візит приніс їй страшенні незручності.

— Що ж змусило тебе зустрітися з нами, сестричко? — протягнула Зулейка. — Скучила за домом? Захотілося обіймів?

Ківині добрі наміри негайно випарувалися через пасивну агресію сестри.

— Чого ти? Ми на одному боці. Можеш уже перестати випендрюватися.

— Не розумію, про що ти, — сказала Зулейка, розмішуючи чай у чашці. — Я в захваті від нашої зустрічі. Ти зробила мій тиждень прекрасним.

Торел виснажено зітхнув і щось пробурмотів, але ти­хо, й Ківа не розчула.

Роблячи глибокий заспокійливий вдих, вона нагадала собі, що й уявлення не має, через що Зулейка пройшла за останні десять років. Хоч вона й не могла уявити, що це можна порівняти з бути кинутою і забутою у в’язниці смерті, де було багато різних варіантів пекла, в якому людина могла опинитися.

Зосереджуючись на своєму завданні, вона зважила, з чого — і як — розпочати. Їй потрібно було стільки їм розповісти, але вона не могла більше жодної миті стримувати власну цікавість.

— Я хочу знати про матір, — сказала Ківа. — Як во­на опинилася в Заліндові? Як

ви

опинилися з бунтівниками? Що сталося після… тієї ночі?

Зулейка фиркнула:

— Ти ба яка, ризикує життям заради історії. Цього можна було чекати.

— Я не ризикую своїм життям.

— Ні, тільки всіма

нашими

життями. — Зулейчина веселість зникла так швидко, що Ківа не збагнула, чи вона взагалі була. — Ти подумала про це до того, як рвонула з Валленії? Тобі не начхати хоча б на когось, окрім себе? Ти не була настільки егоїстична, коли ми були дітьми, але десять років, коли ти ставила себе перед усіма на світі, лишили слід.

— Зулейко! — вибухнув Тор. — Годі!

Ківа спробувала не показати, як її зачепили сестрині слова, які вони несправедливі. В горлі засів клубок, але крізь нього вона сказала:

— Я прийшла сюди, бо в мене виникли проблеми з контролем власної магії і мені потрібна ваша допомога, щоб мене не впіймали. — Вона глитнула. — Але я не піду, доки ви не розповісте мені про матір. Я заслуговую знати правду.

Вона не згадала про зустріч Королівської Ради, не бажаючи відкривати всі карти — спершу хай отримає щось натомість.

— А що з твоєю магією? — запитав Тор стривожено.

Ківа похитала головою:

— Спершу ви.

Бачачи на її обличчі рішучість, він піддався:

— Тієї ночі, коли прийшли солдати, ми втекли до хатини в горах. Там на нас чекали люди. Бунтівники.

— Але бунтівникам не було відомо про нашу сім’ю, — за­пе­речила Ківа. — Мама і тато так старалися, щоб…