Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 55 из 147

Глава 21

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Час тягнувся нестерпно довго, тож, допивши, Ківа почала крокувати подвір’ям. Досі не було жодного натяку на її брата і сестру, але вона не могла просидіти чекаючи весь день. Якщо корчмар не допоможе, то доведеться шукати когось іншого.

Прийнявши рішення, Ківа накинула плащ, але щойно вона рушила до дверей корчми, до вух долинув звук важких кроків і з темряви квапливо вийшла висока постать.

Ківині плечі полегшено опустилися, коли вона побачила брата, який, не гаючи часу, наблизився до неї.

— Ти божевільна? — запитав він, міцно її обіймаючи. — Що ти собі думаєш, прийшовши аж сюди?

— Я також рада тебе бачити, Торе, — сказала Ківа, намагаючись не пустити в голос образу.

Він відсторонився, щоб подивитися на неї; його смарагдові очі блукали її обличчям, а тоді знов обійняв, тихо зітхаючи біля її вуха.

— Пробач, — сказав він їй у волосся. — Звісно ж, я радий тебе бачити. Але це так небезпечно. Як ти вибралася з палацу? За тобою був хвіст? Ти…

Ківа відсторонилася, неспроможна стримати посмішку.

— Коли ми були дітьми, ти не бував таким заклопотаним.

— Я і зараз не заклопотаний. — Торел підкреслено подивився на неї і виправився: — Окрім випадків, які стосуються моєї маленької сестрички, яку я люблю понад усе на світі і хочу переконатися, що вона в безпеці.

Ківине горло стислося, вона зауважила:

— Я вже не така маленька.

— Ти завжди будеш моєю маленькою сестричкою, — заперечив Тор. — Сім тобі чи сімдесят, я не перестану прагнути захистити тебе. — Він відступив на крок. — То чо­му ти ризикнула приїхати сюди, мишеня? Щось тра­пилося?

Мишеня.

Батькове прізвисько для неї.

Ківі довелося кліпанням прогнати сльози, забувши, що і Тор так її називав. У неї пішов якийсь час на те, щоб відповісти:

— Зі мною щось не те. Я повинна поговорити з тобою і Зулою в якомусь усамітненому місці.

Торел втримав її погляд, а тоді кивнув і вхопив її за руку, ведучи за собою назад у корчму. Його шкіра була твердою, пальці мозолястими, що повернуло Ківину увагу до різноманіття смертельної зброї, що була на ньому, як і минулого разу.

Її брат, воїн.

Такий не схожий на хлопчика, що збирав з нею польо­ві квіти і ганявся за метеликами на лузі біля їхнього до­му, на дитину, яка виходила поранене оленятко і заяви­ла, що присвятить життя допомозі хворим тваринам. На те лагідне хлоп’я не було й натяку в цьому суворому юнакові, який вів Ківу крізь похмуру корчму; кожна частина його була заточена і смертельна. Принаймні фізично. Всередині ж вона досі помічала сліди брата, з яким завжди почувалася настільки близькою.

Вперше використавши магію, Ківа звернулася за втіхою саме до Тора, адже батьки ніколи не розповідали про Тільдине походження, сподіваючись, що ніхто з дітей не успадкує сили зцілення. Ківа досі пам’ятає, як благала матір розповідати історії про стародавніх королеву Са­ну Валлентіс і короля Торвіна Корентіна і як сама хотіла володіти магією.

Коли одного дня вона вибухнула золотим світлом, са­ме Тор обіймав її, доки мати нарешті не розкрила таємницю, попередивши, що Ківа перетвориться на мішень, якщо хтось дізнається правду про те, що вона може; саме Тор витирав з її очей сльози і обіцяв, що захистить її, що з нею нічого не трапиться.

Йому не вдалося дотриматися тієї обіцянки. Дитиною не вдалося.

Але щось говорило Ківі, що чоловік, яким він став, до останнього подиху битиметься, якщо так зможе захистити її від негараздів.

— Підійми каптур, — тихо наказав Тор, коли вони дісталися до виходу з корчми. Він кивнув на прощання корчмарці, але жодного натяку на те, що корчмар поруч, не було. Ківі доведеться подякувати йому, коли вона повернеться.

— Моя кобила в конюшні, — сказала вона, доки він вів її до темного коня біля прив’язі. — Мені…

Вона не договорила: Тор заскочив на свого коня і затяг її до себе, її ноги плуталися в його сідельних сумках.

— Гляди, щоб обличчя було приховане, — сказав він їй, — і тримайся.

Ківин капюшон злетів, коли вони зірвалися з місця й перейшли на чвал, але вона не наважилася послабити хватку, впевнена, що впаде з коня.

Діставшись краю села, Тор звернув з головної дороги в густі дерева, ухиляючись від гілок і хлюпаючи через струмки з тривожною швидкістю. Коли він врешті-решт сповільнився, Ківа важко дихала і чіплялася за нього побілілими пальцями.

— Ти намагаєшся нас вбити? — вигукнула вона, ляс­каючи його по плечі.

Торелу вистачило нахабства захихотіли:

— Олікс ідеально знає ці ліси. Ми в цілковитій безпеці.

— Один хибний крок — і ми могли поскручувати собі в’язи!

— Ти ж знаєш, я б ніколи такого не допустив, — сказав Тор. — Каптур тримається?

— Ні, каптур

не

тримається

, — процідила во­на. — Він не тримався з тієї миті, як ти спробував побити наземний рекорд швидкості скачки верхи в дурному стилі.

— Звучить вигадливо, — сказав Тор, у його го­ло­сі чулася нотка гумору. — Ми наближаємося до табору, і ме­ні не хотілося б ризикувати тим, що хтось побачить твоє обличчя, тож підійми його. — Тор покопався в одній зі своїх сідельних сумок, дістав звідти сріблястий об’єкт і простягнув їй: — І це також одягни.

Ківа краєм ока помітила, що Тор дістав ще один сріб­лястий об’єкт і лишив його собі, але вона зосередилася на тому, що тримала в руках.

У них була маска… оформлена майже цілком у вигляді переплетених змій.

Нахилившись збоку від Торела, вона побачила, що і він тримає в руках маску, виготовлену у вигляді впізнаваної собачої форми.

— Змія і Шакал, — уголос подумала Ківа. — І в них дійсно гадки немає, хто ви такі?

— Ми не легко наділяємо довірою, — сказав Торел, закріплюючи маску на обличчі. — Навіть своїх.

Ківа зробила так, як він: наділа маску, яка, певно, належала Зулейці, і знову підняла каптур.

— Це нам добре слугує, — продовжив Торел, поки во­ни прокладали шлях між уже рідшими деревами. — Ли­ше ті, хто у внутрішньому колі, знають, хто ми насправді, решту часу ми носимо маски, навіть займаючись буденною роботою в таборі. То була мамина ідея — вона нам сказала, що «всі королівські особи носять маски». Але перед­усім во­на хотіла, щоб ми з Зулою мали змогу пересуватися королівством настільки безперешкодно, наскільки можливо, не будучи змушеними постійно оглядатися через плече.