Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 54 из 147

Схиливши голову, вона оминула їх, крокуючи в дальню частину кімнати, прямісінько до дубового шинкваса, за яким стояв середнього віку корчмар, протираючи брудною ганчіркою стільницю.

— Добридень, — сказала Ківа.

Чоловік підвів на неї темні очі, але нічого не сказав.

— Я, ем, сподівалася, що ви допоможете мені знайти декого, — сказала вона.

— Ти пить будеш? — запитав він буркітливим, загрозливим тоном.

— Я… ну… — Ківа затнулась, а тоді натягла дружелюбну усмішку. — Ранувато, як на мене. Можливо, пізніше, коли знайду, кого шукаю.

Корчмар знову не відповів. Ківа сприйняла це як запрошення і запитала:

— Ви знаєте Зулейку і Торела Меріданів? — Вона не наважилася використати ім’я Корентін, сподіваючись, що її брат і сестра не настільки дурні, щоб виставляти напоказ своє походження. — Вони трохи старші, ніж я. Схожі обличчя.

— Хто питає? — запитав корчмар.

— Їхня сестра, — відповіла Ківа. — Ківа Мерідан.

Поруч гупнуло: повний кухоль елю стукнув об шинквас, рідина вихлюпнулася через вінця, а старший чолов’яга завалився на найближчий табурет і, ненадійно тримаючись, нахилився до неї:

— Того… кр’сиве ім’я. Я Ґрам… Ґрамед… Ґрамедон.

Він набув самовдоволеного вигляду, коли йому нарешті вдалося вимовити власне ім’я, гикаючи поміж спробами і коричневозубо шкірячись.

— Мо’, кусень хліба, Ґраме? — запитав корчмар, йо­го буркітливий голос трохи пом’якшився, коли він подивився на чоловіка. — Трохи рагу? За рахунок закладу.

Ґрамедон щедро ковтнув елю.

— Для їди ш’дуже рано. Ліпше понови-но. — Він мах­нув кухлем, за вінця вихлюпнулося ще більше, трохи розбризкалося Ківі на чоботи.

— Ґраме… — почав було корчмар, але п’яний його перебив:

— Шо така файна місце як ти робить в такому дів­чині?

— Шукаю рідню, — відповіла вона на його перекручене запитання. — Зулейку і Торела Меріданів.

— Ага! — сказав Ґрам, гучно хляпаючи кухлем, через вінця вихлюпнулася хвиля піни. — Я так і знаю!

Більше він нічого не сказав, тож Ківа натякнула:

— Ви знаю… ем,

знаєте

… що?

Ґрамедон тикнув у неї вузлуватим пальцем:

— У тебе мамчині очі.

Ще до того як Ківі вдалося перебороти викликаний його заявою шок, його тіло просіло, голова повалилася на барну стійку, а з роззявленого рота вирвалося п’яне хропіння.

Корчмар зітхнув і забрав кухоль, витираючи вихлюпану рідину.

— Ну кожного дня одне і те ж. Він проваляється кіль­ка годин. — Щось він побачив на Ківиному обличчі, бо додав: — Ґрамові випало нелегке життя, але з ним усе гаразд. Є люди, які про нього дбають… прийдуть і незабаром його заберуть, переконаються, що він у теплі й безпеці. Не переймайся, з ним усе буде добре.

Неспроможна втриматися, Ківа прохрипіла:

— Моя мати колись була серед тих людей?

Корчмар не сказав нічого — його звична відповідь. Але здивував її, діставши з-під шинкваса шматок неохайного пергаменту і перо.

— Напиши записку. Я гляну, що вдасться зробити, — запропонував він, хоча й досі буркітливо.

Ківу сповнила надія, але вона швидко сказала:

— Я повинна зустрітися з ними сьогодні. Якомога ра­ні­ше. Це важливо.

Корчмар нічого не пообіцяв, лише повторив:

— Я гляну, що вдасться зробити.

Усвідомлюючи, що це найкраще, чого їй вдасться домогтися зараз, Ківа похапцем написала послання.

Я

в

«

П

’

яному

вепрі

».

Треба

з

вами

поговорити

.

Негайно

{1}.

У написаному не було нічого таємного, але вона все одно за старою звичкою скористалася кодом, який лише її брат і сестра зрозуміють.

— Це що таке? — запитав корчмар, підносячи записку на світло і мружачись.

— Зулейка й Торел Мерідани, — нагадала йому Кі­ва. — Вони це прочитають.

Він закректав і поклав записку в задню кишеню, але не було схоже, що він збирається з нею робити щось іще.

— Коли я сказала, що це важливо, то мала на увазі, що це питання життя і смерті, — сказала йому Ківа.

Її

життя чи смерті, якщо їй не вдасться взяти під контроль свою магію. — Будь ласка, в мене всього кілька ­годин.

Його очі перетнулися з її:

— Замовляєш випити?

Ківа стиснула зуби і похитала головою. Він показав великим пальцем до виходу наприкінці таверни:

— Тоді можеш підождати у дворі.

— Будь ласка, — знову сказала Ківа, цього разу пошепки.

Чоловік лише знову вказав пальцем, тоді розвернувся і зник у кімнаті за шинквасом. Його місце зайняла молодиця, яка, скривившись, підняла брудну ганчірку і замінила її на чисту.

Ківі не залишалося нічого, крім як покластися на те, що корчмар передасть її повідомлення, тож вона зітхнула і попрямувала, куди він вказав, — крізь двері в маленький внутрішній дворик. Там не було жодних клієнтів, тож вона зняла плащ і сіла за один з дерев’яних столів. Через секунду з’явилася корчмарка і поставила перед Ківою паруючий кухоль; вона усміхнулась і підморгнула, а тоді перед тим, як зникнути всередині, кинула через плече:

— Скажеш Торові, що я передавала привіт.

Фраза наводила на роздуми, та Ківа, не маючи бажання розбиратися, сьорбнула напою — молока з медом — і підставила обличчя під сонячні промені, розслабивши руки й ноги в очікуванні.