Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 53 из 147

— Є варіанти виїхати з міста не Річковою дорогою?

Минуло кілька секунд тиші, а тоді цілителька зауважила:

— Звучить підозріло схоже на те, що тобі хочеться вислизнути непомітно.

Думаючи про додаткових вартових, які спостерігали за головним шляхом, Ківа визнала:

— Я не сказала нікому, куди ми їдемо, і мені хотілося б, щоб так і лишалося. Принаймні доки… доки… — вона не мала змоги завершити речення, але риси обличчя Рес пом’якшилися.

— Ну, в усіх є свої таємниці, — з розумінням сказала вона. — Доки це не накликає на жодну з нас небезпеки, я не проти зберігати твої. Коли я вчора це казала, саме це мала на увазі: ти можеш мені довіряти.

Ківа гучно видихнула:

— Дякую.

Ресінда поміркувала, а тоді сказала:

— Я добре знаю внутрішні вулиці. Можемо ними ді­ста­ти­ся до Південного поста, але доведеться виїхати знову на головну дорогу після того, як опинимося за міськими мурами.

— Це підходить, — сказала Ківа.

Вони могли й весь шлях проїхати Річковою дорогою, адже Наарі казала, що через жвавий рух там вартові могли чогось не помітити, — а вони ще й не розраховують, що Ківа буде верхи. Але внутрішні вулиці значно зменшать ризик.

Узгодивши новий шлях, Рес швиденько нагадала Ківі ази їзди верхи, а тоді вони разом рушили з академії.

До Низькодуба було пів години верхи від Валленії, але це не рахуючи часу, який знадобився їм для того, щоб дістатись околиць міста, бо їхній хід значно сповільнився порівняно з тим, якби вони поїхали прямою дорогою вздовж річки. Та врешті вони дісталися Південного поста і поїхали прямо вперед до широко відчиненої брами, оминаючи подорожніх, що йшли до столиці і з неї, багато з яких їхали на возах, навантажених крамом для торгу, на інших були сигіли, що позначали їх як посланців, а ще були просто містяни, які йшли у своїх справах.

Ківа підняла каптур на плащі і уникала зустрічатися поглядом з будь-якими вартовими, але в них з Ресіндою не виникло жодних проблем, і незабаром вони опинилися за мурами міста і швидко їхали добре втоптаною ґрунтовою дорогою. Спершу натовп так і був густим, але коли вони поїхали далі, повз ферми обабіч, а тоді звернули на прибережний шлях, на дорозі врешті лишилися тільки вони.

— Як з упевненістю в собі? — запитала Рес, вказуючи рукою на Проліска. — Готова пришвидшитися?

— Якщо я впаду і поламаю собі все, ти ж збереш мене докупи, так? — запитала Ківа, жартуючи тільки частково.

Цілителька реготнула і пришпорила свого коня, спонукаючи Ківу зробити те саме з Проліском. Кобилині довгі ноги долали шлях, вони прямували м’яким підйомом, а тоді серед скель, які обминали прибережну смугу. Морський бриз був прохолодним, але коли вітер скинув Ківин каптур і її волосся розлетілося, коли вони чвалом мчали високо над лазуровим океаном, вона почувалася більш енергійною, ніж довгий час. Вона хотіла ухкати, кричати, сміятися через це почуття, прагнучи, щоб воно тривало вічно. Проте надто швидко їм довелося звернути з узбережжя, сповільнитись, минаючи численні перехрестя, і в’їхати в густий ліс.

— Ми майже на місці, — сказала Рес, кидаючи Ківі фляжку з водою. Вона вказала на дерева довкола них і продовжила: — Це Смарагдовий ліс. Низькодуб недалеко від його краю, однак ліси тягнуться ген до Авіли. Тут легко заблукати, тож не відходь далеко від містечка. Ти не будеш першою людиною, яка так і не вийшла.

Ківа здригнулася, тінистий ліс почав здаватися ще більш лиховісним. Але тоді дерева порідшали, шлях відкрився, і в полі зору швидко з’явилося маленьке мальовниче село.

— Якщо залишу тебе в корчмі, зможеш дістатися до своєї сім’ї сама? — запитала Рес, коли вони виїздили з лі­су в яскраве сонячне світло.

Ківа кивнула, хоч і гадки не мала,

де

в тому селі її сім’я. Але корчма буде найкращим місцем розпитати про них.

Ківа і Рес разом заїхали в село, оминаючи дерев’яні будиночки з вазонками на підвіконнях; помітили кузню, малу аптеку, швейну майстерню, пекарню і базар просто неба. В центрі всього цього був великий заклад, над дверима якого висів намальований знак, де курсивом було написано «П’яний вепр» над зображенням танцюючої свині, яку вдалося зобразити нетверезою.

— Там позаду є конюшня, — сказала Рес, коли вони зупинилися поблизу входу. Ще до того як вона договорила, до них підбігла дівчинка, до брудного одягу якої чіплялася солома, а від кусючого запаху гною її роль була очевидною.

Ресінда кинула тій срібну монетку і жестом дала Ківі знати, що пора спішитися. Опинившись на землі, та закректала, її ноги задубіли і зад болів, незважаючи на лікувальний порошок, який вона прийняла вранці.

— Ти ще вечора дочекайся, — сміючись, сказала Ресінда.

Дівча з конюшні поквапилося геть, ведучи за собою Проліска. Ківі тільки лишилося сказати:

— Зустрінемося тут через кілька годин?

— Налаштуймося на пообіддя, — погодилася Рес, зби­раю­чи свій повід. — Ми ж хочемо, щоб ти повернулася в місто задовго до темряви.

Ківа погодилась, адже останнє, що було їй потрібно, — це щоб хтось із палацу розхвилювався настільки, щоб шукати її в Срібношипі.

— Якщо тобі знадобиться допомога з якимось пацієнтом… — Ківа змовкла, збагнувши, що не знає, як завершити речення, адже вона не могла сказати «прийди по мене».

На щастя, Рес не помітила її вагання і просто сказала:

— Дякую, але тобі варто провести час зі своєю сі­м’єю.

Ківа сподівалася, що то можливо, але, зважаючи на їхню останню зустріч, вона не чекала цього з нетер­пінням.

Махаючи, Ресінда спрямувала коня від корчми. Ківа спостерігала, доки та зникла глибше в селі, а тоді знову звернула свою увагу до намальованої свині. Вона ретельно прибрала з обличчя відразу, а тоді зайшла у відчинені двері.

Інтер’єр «П’яного вепра» був загалом схожий на будь-який інший постоялий двір, який їй траплялося бачити і в дитинстві з батьками, і за останні тижні під час подорожі з зимового палацу до Валленії. Слабкі люмонієві ліхтарі проганяли більшість тіней, та закіптюжене приміщення лишалося темним і похмурим, навіть попри сонячне світло, яке намагалося проникнути крізь брудні вікна. І все довкола оточували численні кабанячі голови, розвішені на стінах.

Ківині ніздрі залоскотав непереборний запах елю, ко­ли вона зайшла глибше в кімнату, де за дерев’яними столами, вже похитуючись на табуретках, сиділи кілька клієнтів, незважаючи на те, що була лишень середина ранку.