Страница 47 из 147
Глава 19
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Ківа горіла.
Падала.
Тонула.
Вода. Так багато води. Вона не могла дихати.
Її шкіра горіла. Вона палала. Вона
палала
.
Вона падала додолу, вітер рвав її на шматки, холод здирав з неї шкіру.
Хльоскання батога. Тихий чоловічий стогін.
Кров тече в стік.
Темрява… стільки темряви.
Вона задихалася.
ВОНА ЗАДИХА…
— Прокинься ж!
Ківа хапнула ротом повітря і різко сіла в ліжку, помітивши над собою темні обриси чоловіка, який нависав над нею і тримав її за плечі. Вона зойкнула і вдарила кулаком його в оголені груди, шалено вириваючись. Він охнув, але вхопив її міцніше, ловлячи в пастку своїх рук. Вона відкрила рота, щоб знову зойкнути, але тоді…
— Ківо!
Ківо
! Це я!
Джаренів голос нарешті до неї дістався, і вона завмерла.
— То був лише кошмар, — сказав він, міцно притискаючи її до свого теплого сильного тіла. — Ти в безпеці. Я тут. — Він прибрав її пітне волосся в неї з обличчя і повторив: — Я тут.
— Дж-Дж-Джарен? — затинаючись, сказала Ківа, гарячково хапаючи ротом повітря.
У кімнаті було темно, місячного світла рівно настільки, щоб розгледіти його стурбоване обличчя.
— Я з тобою, — сказав він, заспокійливо погладжуючи її по спині.
Ківа здригалася так сильно, що пригорнулася до Джаренового голого торса і заховала обличчя у вигині його шиї, забувши, що їй би відштовхнути його, а не тулитися, наче дитина.
Від дверей у її спальню долинув Тіппів приглушений голос:
— З нею все г-гаразд?
— З нею все буде добре, — тихенько відповів Джарен. — Ти добре зробив, що прийшов до мене. Піди розбуди Орі й таємно випийте гарячого какао, а тоді повертайтеся в ліжка. Вранці з нею поговориш.
Ківа відчула Тіппове вагання, але тоді двері зачинилися: він вийшов з кімнати.
Ківа не могла змусити себе відпустити Джарена, бо досі тремтіла. Їй навіть було байдуже, що вони на самоті, сплелися разом у неї на ліжку, а він лише до половини одягнений. Вона знала тільки те, що у безпеці в його руках. Лише вони тримали її при здоровому глузді.
Лише
він
тримав її при здоровому глузді.
— У мене теж таке буває, знаєш, — прошепотів Джарен, пальцями розчісуючи їй волосся. — Сни. Після Заліндова.
Вона втислася глибше в нього, пригадуючи тривожні звуки, які приглушено чула крізь стіни в зимовому палаці. Говорячи йому в шию, вона запитала:
— Що тобі сниться?
Вона знала, що варто віддалитися від нього.
Але не рухалася.
Лише цей один раз, сказала вона собі.
Лише цей один раз вона дозволить собі забути, хто він такий… хто вона така… і відпочине в його заспокійливих обіймах.
— Темрява сниться, смерть, — повільно відповів Джарен. — Сниться, як ти падаєш із тієї вежі, а я не встигаю вчасно тебе впіймати. Сниться, що ти заходиш у крематорій і більше не виходиш. Сниться… сниться… — він ковтнув слину. — Мені сниться, що знаходжу тебе на дні кар’єра неживу. — Він здригнувся, тулячись до неї. — Сниться, що ти помираєш раз за разом, а я просто стою і спостерігаю.
Його слова викликали в Ківи спалахи з власних кошмарів.
Падіння.
Горіння.
Потоплення.
Але також і темряву Безодні, яка знищує душу. І…
— Мені снилося, як тебе шмагають, — слова вилетіли в неї без дозволу.
Джарен застиг, наче статуя.
Після того дня, який їй видався, після всього почутого і всього, що вона відчула (і відчувала зараз), у Ківи не залишилося ніякої обережності. Тому вона продовжила:
— То була моя провина. Ти… ти врятував мене, а він… він зробив тобі
боляче
. — Їй перехопило горло, виник колючий, болісний звук.
— Мила, — пробурмотів Джарен, цілуючи її скроню.
Вона розтанула. І нічого не могла з цим вдіяти.
— Вибач, — прошепотіла вона, вибачення долинало з її глибини. — Я не сказала тобі цього раніше. А повинна була.
— Тобі немає за що вибачатися.
— Також я не подякувала, — продовжила Ківа, не чуючи його. Вона досі наполовину спала, слова бездумно зривалися з її губ. — Ти врятував моє життя, а я так і не подякувала. Я… я так сердилася, що ти збрехав мені, та все одно… все одно ти
врятував
мене. Я жива завдяки тобі. — Її голос захрип. — Що за людина не каже «дякую»?
Заспокійливе погладжування Джаренових пальців.
— Я впевнений, що ти подякувала мені.
— Ні, — заперечила вона, хапаючись за нього міцніше. — Не подякувала.
— Гаразд, отже, зараз дякуєш, — сказав Джарен примирливим тоном.
— Я мала б сказати це раніше.
— Ти зараз це кажеш, — повторив Джарен.
Ківа замовкла, в ній кипіли емоції. Після кошмару вона прокинулася розтривоженою. Вона відчувала стільки всього… надто багато. Все, що вона намагалася поховати шість тижнів,
десять
років
, підіймалося на поверхню.
— Вибач, — знову прошепотіла вона, слова надломлювалися.
— Ти вже казала це, красуне, — прошепотів Джарен, притискаючи її міцніше.
Але цього разу Ківа вибачалася не за те, що вже трапилося. Вона вибачалася за те, що попереду.
Джарен так і обіймав її, обіцяючи, що лишатиметься з нею, доки вона знову не засне, і вона знала, що перебуває в більшій небезпеці, ніж будь-коли.
Тому що їй не хотілося його відпускати.
І вона не була впевнена, чи колись це зробить.
Коли Ківа прокинулася вранці, то застала в спальні принца… але не того, який лишався з нею після кошмару, доки вона нарешті не заснула в його обіймах.
— Тренування, сонечко, — сказав Кальдон. — Підйом, підйом, підйом!
Ківа сонно відкинула покривало, міркуючи, коли ж пішов Джарен, але вдячна, що його двоюрідний брат не застав їх у ліжку разом.
Коли вона стала на ноги, вирвався зболений стогін, м’язи запротестували проти всього пережитого вчора. Але коли вони дісталися тренувального майданчика, Кальдон не виявляв жалю, і його другий урок перетворився на копію першого, хіба що з додатковими підйомами на ящик і одним додатковим колом бігу.
Ківа знову виблювала половину вмісту свого шлунка, бо Кальдон безжально штовхав її до межі можливостей… і за цю межу.
Річкою пітніючи і відчуваючи біль у всьому тілі, Ківа сама не знала, як їй вдалося по тому дістатися до своєї кімнати; але щойно вона відмокла в гарячій ванні й перевдяглася, стала почуватися майже по-людськи. Ніяковість після минулої ночі спробувала прокрастися, але не пустила коріння.