Страница 23 из 147
Глава 13
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Після того як вони вийшли з занедбаної будівлі, Кальдон повів Ківу вузькою алеєю, їхні руки все ще були переплетені. В тому, як він тримав її за руку, не було нічого романтичного, радше схоже на те, що він позичав їй свою силу, для нагадування, що з ним вона в безпеці.
— Дякую, — тихо сказала Ківа. — За те, що прийшов по мене.
— Я припускаю, що під «прийшов по мене» ти маєш на увазі «врятував мою задницю», — пробурчав він, повертаючи в темну бічну вулицю. — Ти винна мені нову куртку, до речі.
— Я на тебе не виблювала, — захистилася Ківа.
— Всього лише
проштрикнула
, — кинув він у відповідь. — Тут дірка два дюйми завширшки, прямо крізь вишивку. Її абсолютно зруйновано.
Ківа прикусила губу, адже пошкоджено було не тільки тканину.
— Тобі дуже боляче?
Помітивши її хвилювання, Кальдон перестав комизитися.
— Це просто рана на шкірі, сонечко, — сказав він заспокійливо. — Ти мене трохи пошкрябала.
Вона знала, що він бреше (бо
відчула
, як лезо ввійшло в плоть), але була вдячна за заспокійливий погляд, який він на неї кинув.
Вони повернули в іншу бічну вулицю, яскравішу, ніж інші, і до Ківиних вух долинули далекі звуки Річкового фестивалю. Їй здавалося, що після того, як вона спостерігала за королевиним магічним шоу, минули роки. Її переповнило виснаження, дедалі сильніше пульсувало в голові, хотілося довго відмокати в гарячій воді в палацовій масивній ванні, після чого проспати три місяці.
— Бунтівники дуже доречно для нас потягли тебе на цей бік річки, — спокійно сказав Кальдон. — Звідси ми можемо зайти в палац задніми дверима, уникнувши натовпу.
Ківа замислилася, чи її сестра не спланувала це як іронічний подарунок, аби полегшити удар від усього, чого вона натерпілася.
— Ми вже майже там, — продовжив принц. — Ти не в змозі йти далі? Можемо зупинитись і перепочити, якщо тобі потрібна хвилинка.
Ківа не усвідомила, що Кальдон почав іти повільніше заради неї.
— Зі мною все гаразд, — сказала вона, пришвидшуючи крок.
— В тебе збоку на голові ґуля завбільшки з Вендералл, — сухо сказав Кальдон. — Я цілком певен, що це означає «не гаразд».
Ківа скривилась, але відказала:
— А в тебе кров із численних ран. Якщо комусь і потрібен відпочинок, то це тобі.
— Насправді, лише однієї рани, — сказав Кальдон з підкресленим виразом обличчя.
Ківа на це нічого не сказала, знову почуваючись винною. Кальдон стиснув її пальці і пом’якшав:
— Я тобі пробачаю, сонечко. Знаю, що ти не навмисне.
Він мав рацію. І це, збагнула Ківа, — проблема. Бо Кальдон — Валлентіс. І не її улюблений Валлентіс, якщо по правді. Та все ж те, що вона зробила йому боляче, змушувало її почуватися фізично погано.
Співчуття — головне для цілительки, нагадала вона собі. Те, що вона так почувається, — нормальне явище, складова її суті.
Але вона може це контролювати.
Обов
’
язково
контролюватиме.
Протягом десяти років єдиним, чого вона прагнула, була помста королівській сім’ї —
його
сім’ї. Ніщо не зупинить її під час цієї місії, особливо — вона сама.
— Дім, милий дім, — сказав Кальдон, коли вони завернули за наступний ріг і побачили, що перед ними річка Серін лагідно плескається об мур, який обмежує тил палацу. Східна та західна сторони пропонували більш мальовничі краєвиди спереду (орнаментовані огорожі із брамами з золоченого кованого заліза), а тил мав більш войовничий вигляд — грізна фортеця, різкий контраст до привітної манливості головного входу.
Кальдон без вагань повів Ківу навпростець туди, де група озброєних вартових стояла біля отвору в стіні, достатньо великого, аби ним користувалися для доставок і руху палацових працівників.
— Вечір добрий, — привітався з вартовими Кальдон.
— Принце Кальдоне, як ви? — запитала молода вартова, помітивши його закривавлений вигляд.
— Краще й бути не може, — збрехав він. — Повідомиш пошуковим групам, що вони вже можуть повертатися в палац? Наша маленька зловмисниця жива й здорова.
Ківа не те щоб непомітно наступила йому на ногу.
Жінка несміливо усміхнулася і з придихом сказала:
— Авжеж, ваша світлосте.
На Ківин превеликий подив, Кальдон не відреагував на запрошення в очах вартової, натомість побажав групі доброї ночі й провів Ківу повз них і далі гравійною дорогою до палацу.
— Я здивована, що ти до неї не позалицявся, — не стрималася Ківа, поки вони брели стежкою. Шлях їм освітлювали окремі люмонієві ліхтарі. Підстрижені й доглянуті сади за ними під м’яким світлом місяця скидалися на зачарований парк.
— Обережно, критиканко, — сказав Кальдон, розмахуючи їхніми руками, наче дитина, — а то подумаю, що ти ревнуєш.
Широко всміхаючись, Ківа похитала головою і відповіла:
— Розмріявся,
ваша
світлосте
.
Її насмішкуватий тон важко було не помітити, коли вона повторила сказані з придихом слова вартової. В Кальдонових очах засвітився гумор:
— Гадаю, мій двоюрідний брат тебе недооцінює.
Саме на це Ківа й розраховувала. І від цього ж Ківині нутрощі неприємно скаламутило.
Діставшись кінця дороги, Кальдон повів Ківу в західний палац — місце, де вона ще не бувала, резиденцію короля й королеви. Щойно вони ввійшли заднім входом, негайно з’явилася служниця, зробила реверанс і повідомила Кальдона, що його тітка очікує їх у Річковій кімнаті.
Його тітка… Королева Аріана.
Нерви заклекотіли у Ківи, коли Кальдон потяг її за собою довгим коридором, повним творів мистецтва, на які вона не зважала, як не помічала й золотої оздоби на стінах, білої мармурової підлоги, широченних сходів, вистелених червоним килимом. Вона вже бачила все це в східній половині палацу — обидві частини були однаково величні. Річкову кімнату вона також бачила на протилежному боці Серіну. То була її улюблена кімната, достатньо маленька й особиста, але з вікнами від підлоги до стелі, які виходили прямо на воду та місто за нею.
Діставшись у західну Річкову кімнату, Ківа побачила, що та ідентична своїй східній копії, аж до елегантного люмонієвого канделябра, який звисав у центрі приміщення. Єдиною відмінністю було те, хто сидів на зручному плюшевому диванчику, очікуючи їхнього прибуття.
Ківа різко вдихнула, вперше зблизька побачивши монархиню Евалону.