Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 19 из 147

— Дайте відповідь, — сказала вона, її голос злегка тремтів. — Я повинна знати…

— Ти багато що повинна знати, — сказала Зулейка, і хоча слова були глузливі, обличчя було серйозним. — Але доведеться зачекати.

Тор зітхнув, заспокійливо стискаючи Ківине плече:

— Зулейка має рацію. Я чув про те, яку ти водиш компанію останнім часом… нам треба зникнути, перш ніж вони прибудуть.

Ківа зібралася з духом проти звинувачень, які в неї кинула була Зулейка, але Торел лише всміхнувся і додав:

— Потоваришувати з принцом-наступником і його Золотим Щитом? Дуже розумно. Важко придумати ефективніший спосіб дістати закриту інформацію.

Хоча слова були сповнені похвали, в його очах було щось, що Ківі не вдалось означити. Не осуд, не підозра, нічого схожого на те, як на неї дивилася Зулейка. Але щось у цьому зачепило Ківу, наче вона дивилася в дзеркало. Не вдалося детальніше це дослідити: Торел моргнув — і воно зникло.

Над головами знову тричі постукали, через мить — ще один раз.

— Час іти, — сказала Зулейка, а тоді вказала пальцем на Ківу: — Повертайся у крісло.

Ківа подивилася на крісло, а тоді знову на сестру.

— Що-що?

Зулейка зібрала мотузки, які розрізав Торел, і свиснула. Один з чоловіків, які захищали двері, зайшов і забрав їх, натомість вручив нову в’язку.

— Повертайся у крісло, — повторила наказ Зулейка. — Тебе викрали, пригадуєш? Тобі ще роль грати, тож одягай свою акторську тогу.

Ківа не знала, що сказати. Вона планувала вирушати завтра в Низь­ко­дуб на пошук брата й сестри, але тепер не було потреби. Зулейка і Торел стояли перед нею, вони нарешті бу­ли разом утрьох. У неї було до них стільки запитань, стільки всього, що потрібно обговорити, і вона хрипнула здивоване:

— Я не їду з вами?

Зулейка фиркнула:

— Тобі навряд чи вдасться шпигувати за своїм принцом з табору бунтівників.

Ківа заклякла.

Темні брови Зулейки піднялися:

— Не кажи мені, що здивована. В нас уже є люди в палаці, але в Деверіка — пробач,

Джарена

— ще більші проблеми з довірою людям, ніж у мене. Є те, чим він не ділиться навіть з Королівською Радою, зі своєю

сі­м

’

єю

, принаймні так стверджують мої джерела. А тобі він довіряє.

Ти

можеш підібратися до нього як ніхто, ді­зна­ти­ся все про нього, його плани, його найуразливіші місця. Можеш дізнатися його таємниці. — Зулейка замовкла, а тоді продовжила: — І ми зможемо використати це проти нього.

Ретельно тримаючи обличчя, Ківа нічого не сказала. Джарен

дійсно

довіряв їй; через це вона

вже

знає його найбільші таємниці. Але вона не поспішала розкривати це. Не на часі, сказала вона собі майже переконливо.

— Страшенно не хочеться цього визнавати, але я згоден із Зулейкою, — сказав Торел. — Поки що лишайся тут. Для тебе безпечніше, якщо вони вважатимуть, що тебе забрали проти волі.

Його погляд стрибнув до синця на її обличчі, тоді — до натертої й подряпаної шкіри зап’ясть. Його губи пі­ді­бга­ли­ся, коли він зрозумів, що їй не доведеться брехати, аби когось переконати.

На відміну від Зулейки, Тор не сказав нічого про її шпигунство, не натякнув, що вона корисна лише настільки, наскільки корисну інформацію вона добуде. Натомість він швиденько її обійняв і прошепотів:

— Незабаром побачимось. Обіцяю.

Відступаючи, він дістав з-під плаща щось схоже на сріб­ляс­ту маску. Ківа не встигла добре роздивитися, бо він повернувся до Зулейки і сказав:

— Переконаюся, що вихід чистий. Завершуй тут —

обережно

, а тоді зустрінь мене в алеї. Готуйся бігти.

Зулейка коротко кивнула, і Торел рушив після останнього короткого погляду на Ківу, безмовного запевнення, що дотримається обіцянки.

— Сядь, — наказала Зулейка Ківі, і та цього разу зро­била як наказано.

Квапливими рухами Зулейка зв’язала її новими мотузками, взяла кляп і знову заткнула рота.

Над ними знову постукали, так нагально, що навіть Ківа зрозуміла: сестра ризикує викриттям, якщо залишиться довше.

— Тор не знає, але я наказала кільком нашим людям лишитися, якраз аби продемонструвати правдоподібну боротьбу, — сказала Зулейка. Вона нахилила голову набік і завершила: — Вибач за це. Він сказав мені бути обережною, але треба ж і правдоподібно.

Ківині очі примружилися від спантеличення, а тоді розширилися від страху: сестра дістала з піхов кинджал і без жодного попередження вдарила руків’ям у Кі­ви­не обличчя, й без того поранене. Знову спалахнув біль… а то­ді вона потонула в темряві.