Страница 18 из 147
— Жодних звинувачень з мого боку, молодша сестро. Просто намагаюсь оцінити твої пріоритети.
— Мої пріоритети такі самі, як були завжди, — рішуче сказала Ківа. — Перше і найголовніше — моя сім’я.
Після всього, що вона пройшла заради них, вона не могла зрозуміти, як у цьому взагалі можна сумніватися.
— «
Настав
час
забрати
наше
королівство
», — Зулейка повторила Ківину записку. Вираз її обличчя перетворився на лукавий, навіть підступний, коли вона продовжила: — Пробач мені, але я не можу не поцікавитися, як ти плануєш це зробити, поки крутишся в принцових простирадлах.
Палання в Ківиних грудях піднялося до обличчя, але не через ніяковість.
— Я не знаю, звідки ти береш інформацію, — холодним тоном сказала Ківа, — але поговори зі своїми шпигунами щодо достовірності фактів.
Зулейчині темні брови піднялися:
— Ти заперечуєш, що…
— Я нічого не заперечую! — сказала Ківа з люттю. — Тому що
не
повинна
цього робити. Я твоя сестра! Вже цього повинно бути достатньо, аби ти мені вірила.
— Я нікому не вірю, — кинула у відповідь Зулейка. — А найменше тій, хто однаково що була мертва десять років.
Ківина голова сіпнулася, наче її вдарили в обличчя, настільки різко, що Зулейчин вираз обличчя пом’якшився вперше з того часу, як вона зайшла до кімнати. Вона відкрила рота, наче збиралася вибачитись, але її перебило наближення гучних, швидких кроків, і чоловічий голос зажадав:
— Де вона?
Від вартових долинула рвана відповідь, і через секунду у двері ввірвався юнак, який різко завмер на місці, щойно його погляд упав на Ківу.
Смарагдові очі — точнісінько такі, як у неї.
І точнісінько такого відтінку, як у їхньої покійної матері.
—
Ківа
, — видихнув брат Торел її ім’я, наче молитву.
Її горло стислося, Ківа прошепотіла у відповідь:
— Так, Торе.
Він зробив ще крок уперед, його погляд досі тримався на ній, але тоді його очі звузилися, коли він помітив кляп, мотузки і синець, який вона відчувала на лівій скроні.
— Що це за
чортівня
?! — рикнув Торел і кинув на їхню сестру погляд, від якого в Ківи затремтіли коліна.
— Заспокойся, брате, — сказала Зулейка. — Ми з Ківою просто знайомилися заново.
Торове обличчя ще більше спохмурніло, щелепа стислася, наче він намагався змовчати. Витяг з піхов кинджал, став навколішки біля Ківи і почав розрізати мотузки. Щойно вона звільнилася, він підвівся, поставив її на ноги і одразу обійняв.
— Ківо, — знову видихнув він, його хватка вибила з її легень усе повітря. Але вона не жалкувала і трималася за нього не менш несамовито, в очах здіймалися сльози.
Оце
було таке возз’єднання, як вона уявляла. Возз’єднання, якого прагнула.
Торелу, другому серед її братів і сестер, було майже десять, коли Ківа востаннє його бачила, — худий хлопчак з постійно збитими колінами.
В юнакові, який височів над нею зараз, не було анічогісінько від тієї дитини. Його чорне волосся й пронизливі очі підкреслювала густа бронзова засмага, широкі плечі і міцне тіло вказували на роки серйозної дисципліни. Темне вбрання і стільки зброї, що навіть Наарі позеленіє від заздрості, — все в Торові кричало, що він боєць, воїн. Ківа зрозуміла, що він, як і Зулейка, чимало змінився за останні десять років.
— Боги, Ківо, не уявляєш, як я за тобою сумував! — сказав Тор, однією рукою витираючи їй сльози і тоді нахиляючи її підборіддя, аби оглянути синець на скроні. Його вродливе обличчя напружилося, коли вбивчим голосом він запитав: — Хто це зробив?
— Це всього лиш маленька ґуля, — зневажливо сказала Зулейка до того, як Ківа встигла відповісти. — Виникли деякі труднощі, коли довелося відділити її від друзів і всього фестивального натовпу, це вийшло з-під контролю. Але глянь — з нею все гаразд.
Ківі дуже хотілося, щоб грубіяна-Боріна покарали, та вона відчула, що значно важливіше заспокоїти брата, тож вона поклала долоню на ту його руку, що була на неушкодженій частині її обличчя, і сказала:
— Не переймайся, зі мною бувало гірше.
То виявилося не те, що варто було сказати: його смарагдові очі наповнилися тінями, коли він збагнув чому — і де — вона відчувала такий біль. Його горло забулькотіло, з нього сочилася лють, коли він жорстким голосом прошепотів:
— Я майже тебе витяг.
Ківа спантеличено перепитала:
— Ти про що?
— Ми були так близько, — продовжив він, його погляд був розосереджений, думки — за тисячі миль. — Зі мною — мої найкращі бійці, ми всі були готові зробити що завгодно, аби витягти тебе й матір.
Ківа різко вдихнула, раптом збагнувши.
— Ми ховалися в горах, діючи проти Наглядача та його вартових, — продовжив Торел. — Вдали спробу порятунку, щоб він подвоїв охорону. То був спосіб відвернення уваги, аби він не помітив наших справжніх намірів.
Ківа пригадала: вона йшла їдальнею ввечері перед другим Випробуванням і випадково почула, як група в’язнів розмовляла, що бунтівники здійснили невдалу спробу порятунку. А Тор каже, що
не
невдалу, що то була просто вистава…
— Все було готово, — сказав він, його голос зазвучав порожньо. — Ми були готові вдарити, але тоді…
— Тоді я відправила їм наказ відбою, — перебила Зулейка. Вона насторожено подивилася на Ківу, наче приймала рішення, кивнула до себе і поділилася значно відвертіше: — Як генерал сил бунтівників, Тор має той самий рівень влади, що і я, але мати назвала мене виконувачкою обов’язків командувачки перед тим, як пішла в Заліндов. Я не лишила йому іншого вибору, крім як відступити, хоча йому це й не подобалося.
Це, схоже, було применшенням, зважаючи на вираз Торового обличчя.
— Ти сказала, мати
пішла
в Заліндов? — слова на Ківиному язику мали дивний присмак: це ж натяк на те, що Тільда добровільно обрала ув’язнення. — Хіба її не… не впіймали? У Мірравені?
Ще ніхто не встиг відповісти, як у стелю над головами тричі гучно стукнули, від чого на них посипалися пил і гіпс.
— В нас мало часу, — сказала Зулейка, струшуючи білі пластівці зі шкіряного одягу. — Схоже, що в твоїх
друзів
кращі навички відстежування, ніж я очікувала.
Ківа проігнорувала насмішку в її тоні… і те, як стала почуватися, дізнавшись, що Джарен і Наарі вже йдуть.
Вони
не чекали десять років, аби спробувати врятувати її.