Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 17 из 147

Глава 11

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

— …не лишилось іншого вибору.

— Ти при

своєму

розумі

? Ти бачиш синець у неї на обличчі? Генерал тебе приб’є!

Долинув звук шаркання ніг, за ним — бурмотіння:

— Командувач сказав зробити все можливе, аби доставити її сюди саму.

Натягнутий сміх.

— Щасти тобі з таким виправданням.

Ківа поволі розплющила очі, ковтаючи стогін через гупання в скронях. Вона спробувала поворушитись і зрозуміла, що прив’язана до дерев’яного крісла в прокіптюженій кімнаті. Мотузки терли їй зап’ястя і щиколотки, в роті був кляп. Єдині двері в кутку відчинялися в яскраво освітлений коридор, показуючи тіні, які відкидали двійко вартових, що стояли поза полем зору, — власники голосів, які її й розбудили.

Обережно перевіряючи, наскільки міцно зв’язана, Ківа лише глибше врізала мотузки в плоть і загнала собі кілька скалок від крісла. Швидко їй без чиєїсь допомоги не втекти.

Ківа пробула у Валленії заледве два дні. Цього недостатньо для того, аби нажити собі ворогів, вже не кажучи про таких впливових, щоб накази надходили від «командувача». Але… якщо хтось бачив, що вона йде з Джа­ре­ном… Він наступник найбагатшого королівства у Вен­де­рал­лі, його вороги численні й походять з усіх територій континенту. Якби суперницький королівський двір забажав йому нашкодити, то безперечний спосіб зробити це — націлитися на когось близького йому.

Ківа ковтнула слину, а тоді нагадала собі, що Джарен і Наарі її відшукають. Вони відведуть Тіппа в палац, а то­ді перевернуть усе місто, аби переконатися, що во­на в безпеці. Їй просто потрібно виграти їм трішки часу. Виграти

собі

часу.

У коридорі пролунали кроки. Ківа завмерла, її погляд метнувся до відчинених дверей.

— Вона у вас? — долинув суворий жіночий голос.

Один із чоловіків-вартових відповів надто тихо, аби Ківа розчула, і це тривало довше, ніж просте «так» чи «ні».

— Та отож, він не буде задоволений, — пробурмотіла жінка, а тоді голосно зітхнула. — Він уже прямує сюди. Розберуся, коли він прибуде.

Ківин розум затопили тисячі питань, але кожнісіньке втекло геть, щойно вона побачила молоду жінку, яка рішуче зайшла у відчинені двері.

— Уурргхха! — зойкнула Ківа. Через кляп у роті слово —

ім

’

я

— було неможливо зрозуміти

Але те, хто це, не підлягало запереченню.

Це Зулейка Мерідан — Зулейка

Корентін

— зайшла в кімнату.

З темним, заплетеним у косу волоссям, перекинутим через плече, очима кольору рідкого золота, змішаного з медом, — батьковими очима — і місячно-блідою шкірою, вона мала вигляд, дуже схожий на той, як тоді, коли Ківа востаннє її бачила десять років тому. Але Зулейка більше не була невинною, з широко розплющеними очима одинадцятирічною дитиною. Тепер у ній була твердість, риси обличчя загострилися, руки лежали на зброї за поясом на її вбраній у шкіру постаті. Поза була водночас недбалою і загрозливою, дедалі більш загрозливою, поки повільна, небезпечна посмішка розтягувалася на її яструбиному обличчі.

— Привіт, сестро.

Ківа могла хіба що витріщатися, гадки не маючи, як відповісти на це, навіть якби й могла крізь кляп.

Підступивши ближче, Зулейка висмикнула ганчірку в неї з рота.

— Я чула, що ти завдала Боріну неприємностей. — Вона клацнула язиком. — А він просто виконував свою роботу. Ми стежили за тобою з того часу, як ти прибула два дні тому, але ти ускладнила йому діло.

Ківин голос був хрипкий від емоцій:

— Він міг би ввічливо попросити.

У Зулейки вирвався сміх-гавкання, але Ківа не бачила в цьому нічого кумедного. Вона зачекала мить, але коли сестра більше нічого не зробила, Ківа запитала:

— Ти збираєшся мене розв’язати?

— За хвилину, — сказала Зулейка, постукуючи пальцями по своєму стегну. — Спершу хочу поставити тобі кілька запитань. — Прорахована пауза. — Я чула, ти знайшла кількох впливових друзів.

Ківина кров перетворилася на лід.

Десять років.

Десять

років

вона була під замком у богами проклятій в’язниці. Їхні батьки там померли, сама Ківа пройшла пекло, вижила і втекла. Але замість хоч якогось натяку на те, що рада її бачити, Зулейка хоче її

допитати

?!

Ківа глибоко вдихнула і змусила себе зважити, як би сама поводилася на сестриному місці: напевно, і вона настільки ретельно перевіряла б, кому та лояльна. А все одно вона не могла нічого вдіяти з уколом розчарування.

— У нас всюди шпигуни, знаєш, — буденно сказала Зулейка, коли Ківа не заговорила. — Вони спостерігали з того часу, як ти покинула Заліндов, стежили за твоїм просуванням аж сюди. Твоя записка прибула на багато тижнів раніше за тебе саму: «

Я

на

шляху

до

Валленії

.

Настав

час

забрати

наше

королівство

». Ти сама так написала, твій голод за тим, що наше по праву, написаний буквально твоєю власною кров’ю.

Щодо цього Зулейка помилялася: записка була написана не Ківиною кров’ю. І то було не все, що вона написала.

Мати

померла

.

Зулейка ще не згадала першого рядка Ківиного послання. Її шпигуни — шпигуни-

бунтівники

— вже розповіли деталі Тільдиної смерті чи їй просто байдуже?

— Схоже, ти була зайнята, молодша сестро, — продовжила Зулейка, нахиляючи голову набік. — Виживаючи в Ордаліях, які неможливо пережити, тікаючи з Заліндова, з якого неможливо втекти, і якимось чином зближуючись із принцом-наступником настільки, що він запрошує тебе жити з ним і його безцінною сім’єю в Річковому палаці. — Зулейка криво посміхнулася. — Що ж, це дійсно хоробрий хід. Аплодую твоїй стратегії. І акторській майстерності.

З кожним словом, яке вилітало з Зулейчиного рота, в Ківі наростало палюче відчуття. Вона придушила його, не дозволяючи собі розмірковувати щодо його причини.

— Хіба що, — сказала Зулейка, розтягуючи слова, — не

все

було грою.

Ківа напружено сиділа в кріслі, витримуючи пильний погляд сестри.

— Я чула, він дуже вродливий, принц Деверік. — Зу­лей­ка тріпнула краєм Ківиного рукава, мовчки наголошуючи на тому, чия куртка на Ківі. — Але ти його так не називаєш, правда? Люди, які йому не байдужі, використовують друге ім’я. Джарен, так?

— У чому ти мене звинувачуєш? — лаконічно запитала Ківа.

Зулейка притисла до грудей долоню, вдаючи невинність: