Страница 17 из 147
Глава 11
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
— …не лишилось іншого вибору.
— Ти при
своєму
розумі
? Ти бачиш синець у неї на обличчі? Генерал тебе приб’є!
Долинув звук шаркання ніг, за ним — бурмотіння:
— Командувач сказав зробити все можливе, аби доставити її сюди саму.
Натягнутий сміх.
— Щасти тобі з таким виправданням.
Ківа поволі розплющила очі, ковтаючи стогін через гупання в скронях. Вона спробувала поворушитись і зрозуміла, що прив’язана до дерев’яного крісла в прокіптюженій кімнаті. Мотузки терли їй зап’ястя і щиколотки, в роті був кляп. Єдині двері в кутку відчинялися в яскраво освітлений коридор, показуючи тіні, які відкидали двійко вартових, що стояли поза полем зору, — власники голосів, які її й розбудили.
Обережно перевіряючи, наскільки міцно зв’язана, Ківа лише глибше врізала мотузки в плоть і загнала собі кілька скалок від крісла. Швидко їй без чиєїсь допомоги не втекти.
Ківа пробула у Валленії заледве два дні. Цього недостатньо для того, аби нажити собі ворогів, вже не кажучи про таких впливових, щоб накази надходили від «командувача». Але… якщо хтось бачив, що вона йде з Джареном… Він наступник найбагатшого королівства у Вендераллі, його вороги численні й походять з усіх територій континенту. Якби суперницький королівський двір забажав йому нашкодити, то безперечний спосіб зробити це — націлитися на когось близького йому.
Ківа ковтнула слину, а тоді нагадала собі, що Джарен і Наарі її відшукають. Вони відведуть Тіппа в палац, а тоді перевернуть усе місто, аби переконатися, що вона в безпеці. Їй просто потрібно виграти їм трішки часу. Виграти
собі
часу.
У коридорі пролунали кроки. Ківа завмерла, її погляд метнувся до відчинених дверей.
— Вона у вас? — долинув суворий жіночий голос.
Один із чоловіків-вартових відповів надто тихо, аби Ківа розчула, і це тривало довше, ніж просте «так» чи «ні».
— Та отож, він не буде задоволений, — пробурмотіла жінка, а тоді голосно зітхнула. — Він уже прямує сюди. Розберуся, коли він прибуде.
Ківин розум затопили тисячі питань, але кожнісіньке втекло геть, щойно вона побачила молоду жінку, яка рішуче зайшла у відчинені двері.
— Уурргхха! — зойкнула Ківа. Через кляп у роті слово —
ім
’
я
— було неможливо зрозуміти
Але те, хто це, не підлягало запереченню.
Це Зулейка Мерідан — Зулейка
Корентін
— зайшла в кімнату.
З темним, заплетеним у косу волоссям, перекинутим через плече, очима кольору рідкого золота, змішаного з медом, — батьковими очима — і місячно-блідою шкірою, вона мала вигляд, дуже схожий на той, як тоді, коли Ківа востаннє її бачила десять років тому. Але Зулейка більше не була невинною, з широко розплющеними очима одинадцятирічною дитиною. Тепер у ній була твердість, риси обличчя загострилися, руки лежали на зброї за поясом на її вбраній у шкіру постаті. Поза була водночас недбалою і загрозливою, дедалі більш загрозливою, поки повільна, небезпечна посмішка розтягувалася на її яструбиному обличчі.
— Привіт, сестро.
Ківа могла хіба що витріщатися, гадки не маючи, як відповісти на це, навіть якби й могла крізь кляп.
Підступивши ближче, Зулейка висмикнула ганчірку в неї з рота.
— Я чула, що ти завдала Боріну неприємностей. — Вона клацнула язиком. — А він просто виконував свою роботу. Ми стежили за тобою з того часу, як ти прибула два дні тому, але ти ускладнила йому діло.
Ківин голос був хрипкий від емоцій:
— Він міг би ввічливо попросити.
У Зулейки вирвався сміх-гавкання, але Ківа не бачила в цьому нічого кумедного. Вона зачекала мить, але коли сестра більше нічого не зробила, Ківа запитала:
— Ти збираєшся мене розв’язати?
— За хвилину, — сказала Зулейка, постукуючи пальцями по своєму стегну. — Спершу хочу поставити тобі кілька запитань. — Прорахована пауза. — Я чула, ти знайшла кількох впливових друзів.
Ківина кров перетворилася на лід.
Десять років.
Десять
років
вона була під замком у богами проклятій в’язниці. Їхні батьки там померли, сама Ківа пройшла пекло, вижила і втекла. Але замість хоч якогось натяку на те, що рада її бачити, Зулейка хоче її
допитати
?!
Ківа глибоко вдихнула і змусила себе зважити, як би сама поводилася на сестриному місці: напевно, і вона настільки ретельно перевіряла б, кому та лояльна. А все одно вона не могла нічого вдіяти з уколом розчарування.
— У нас всюди шпигуни, знаєш, — буденно сказала Зулейка, коли Ківа не заговорила. — Вони спостерігали з того часу, як ти покинула Заліндов, стежили за твоїм просуванням аж сюди. Твоя записка прибула на багато тижнів раніше за тебе саму: «
Я
на
шляху
до
Валленії
.
Настав
час
забрати
наше
королівство
». Ти сама так написала, твій голод за тим, що наше по праву, написаний буквально твоєю власною кров’ю.
Щодо цього Зулейка помилялася: записка була написана не Ківиною кров’ю. І то було не все, що вона написала.
Мати
померла
.
Зулейка ще не згадала першого рядка Ківиного послання. Її шпигуни — шпигуни-
бунтівники
— вже розповіли деталі Тільдиної смерті чи їй просто байдуже?
— Схоже, ти була зайнята, молодша сестро, — продовжила Зулейка, нахиляючи голову набік. — Виживаючи в Ордаліях, які неможливо пережити, тікаючи з Заліндова, з якого неможливо втекти, і якимось чином зближуючись із принцом-наступником настільки, що він запрошує тебе жити з ним і його безцінною сім’єю в Річковому палаці. — Зулейка криво посміхнулася. — Що ж, це дійсно хоробрий хід. Аплодую твоїй стратегії. І акторській майстерності.
З кожним словом, яке вилітало з Зулейчиного рота, в Ківі наростало палюче відчуття. Вона придушила його, не дозволяючи собі розмірковувати щодо його причини.
— Хіба що, — сказала Зулейка, розтягуючи слова, — не
все
було грою.
Ківа напружено сиділа в кріслі, витримуючи пильний погляд сестри.
— Я чула, він дуже вродливий, принц Деверік. — Зулейка тріпнула краєм Ківиного рукава, мовчки наголошуючи на тому, чия куртка на Ківі. — Але ти його так не називаєш, правда? Люди, які йому не байдужі, використовують друге ім’я. Джарен, так?
— У чому ти мене звинувачуєш? — лаконічно запитала Ківа.
Зулейка притисла до грудей долоню, вдаючи невинність: