Страница 145 из 147
— Знайди її, влаштуй зустріч. Не тут, — швидко додала вона. — Доки ми не будемо впевнені в її відданості, вона лишатиметься подалі від табору.
Торелові очі звузилися, він сказав:
— Вона наша сестра. Її відданість…
— Має бути доведена, як і будь-чия, — Зулейка зневажливо махнула рукою. — І вона не була нашою сестрою десять років. Заліндов міняє людей. Сподіваймося, що, хоч ким вона стала, це буде нам вигідно.
Торелове обличчя спохмурніло, він нахилився вперед:
— Ти розумієш, що говориш про
Ківу
? Ту дівчинку, якій ти заплітала волосся й розповідала казки на ніч? Ту дівчинку, яка, побачивши, що Геріс Стоун ляпнув бруд тобі на спідницю, зіштовхнула його в річку? Ту дівчинку, яка взяла на себе провину, коли ти так розлютилася на батька, що зіпсувала тонік з місяцеверби, на приготування якого він витратив місяці? Ту саму…
— Ближче до діла, Торе, — сказала Зулейка, позіхаючи.
Торел похитав головою і запитав:
— Як ти можеш говорити про неї з такою байдужістю?
Зулейка фиркнула:
— Залиш своє зболене серце при собі.
Вона ковтнула залишки свого чаю, а тоді пішла до брезенту, який відділяв командне шатро від її приватного помешкання.
— Валленія за пів години їзди звідси. Поїдь сам чи відправ когось іншого — мені байдуже. Просто переконайся, що її знайдуть. — Кинувши йому похмуру посмішку через плече, Зулейка договорила: — Час сімейного возз’єднання.
Торелові довелося порахувати до десяти, після того як вона зникла за брезентом, щоб зупинити себе, не піти за нею й не втрусити в неї трохи здорового глузду. Коли врешті йому вдалося подолати таке бажання, він розвернувся і вийшов із шатра, наїжачений від злості, покрокував до краю галявини і в самотність лісу за нею. Йому було потрібно кілька хвилин на самоті, щоб заспокоїти розум і вигадати, що робити далі, перед тим як він знову зайде на територію табору.
Бунтівники звикли, що він контролює не тільки їх, а й себе. Вони дивилися на нього в пошуках натхнення, заохочення, розради. А тепер він…
У його вухах пролунав тріск гілки, перебивши думки. Його гострі чуття прокричали пересторогу, тож Торел завмер і нахилив голову, пильно прислухаючись і уважно розглядаючи ліс.
І тоді він почув це.
Слабке «бринь» тятиви і «шурх», із яким розрізалося повітря, сповіщаючи про неминуче.
Час сповільнився, поки до нього летіла смерть. Адреналін разом зі страхом наповнили Тора, але він не піддався й не завагався в інстинктивній реакції. Швидким рухом крутнувся на підборах, рука різонула повітря, й пальці впіймали дерев’яну стрілу за всього кілька дюймів до того, як гострий наконечник пробив його шию.
— Чорт! Я тебе ледве не вбила!
Злість, яку Тор відчував після того, як вийшов з командного шатра, розчинилася, коли з-за дерева вийшла його найкраща подруга — однією рукою вона тримала лук, друга на стегні, обличчя перекошене.
— Ти ж розумієш, що дійсно могла вбити? — сказав Тор із сухими веселощами в голосі. Його серцебиття повернулося до нормального ритму.
— Ой, та прошу, — пирхнула Ресінда, закочуючи очі. — Ти б і вві сні впіймав ту стрілу.
У Тора пішли місяці на те, щоб опанувати такий маневр, і роки, щоб відточити його. Але навіть цьому була межа.
— Сьогодні ти була близько, Рес, — сказав він, пробігаючись пальцями по дерев’яній стрілі. — Надто близько.
— Ти про щось замислився, — без натяку на вибачення заявила вона, маршируючи до нього з однією простягнутою рукою, а другою пригладила попелясте пасмо, яке вибилося з її нашвидкуруч заплетеної коси. Вона потяглася до нього, забрала в нього з руки стрілу, повернула її в сагайдак і продовжила: — Так тобі й треба було б, якби вона влучила.
— І я зробив би своєю невпинною місією переслідувати тебе привидом з вічносвіту, — заявив Тор. — Ти б мене не позбулася.
— Боги, яке жахіття. — Ресінда зморщила ніс. — Якщо мені колись знадобиться мотивація не вбивати тебе, то ось вона.
Торові губи сіпнулися, важкість у грудях ще трохи ослабла.
— Мене має хвилювати, що це звучить так, наче ти це обмірковувала?
— Хвилювати? Звісно, ні, — сказала Ресінда з удаваною невинністю. — Ти ж знаєш, я люблю тебе надто сильно, щоб хотіти твоєї смерті, дорогесенький Торчику.
Тор скривився:
— Ненавиджу, коли ти так мене називаєш.
— Бідолашний маленький генеральчик, — засюсюкала вона, швидко кліпаючи.
Тор скривився ще дужче:
— Ще більше ненавиджу, коли ти називаєш мене
так
.
Рес загиготіла, знаючи, як він ставиться до свого титулу. Опустившись на траву, вона відхилилася на товстий стовбур і поплескала долонею по землі поруч із собою:
— Ходи сядь біля мене й розкажи, що так зіпсувало тобі настрій вранці.
— Ніщо не зіпсувало…
— Люди по той бік Евалону чули, як ти тупотів лісом, — перебила Рес, знову плескаючи по землі, більш наполегливо.
Зітхнувши, Торел упав поруч із нею. Його темні штани просякли росою, але він упіймав себе на тому, що йому байдуже.
Просто сидячи поруч зі своєю подругою серед лісу, він заспокоювався, залишки напруги танули, поки він прислухався до шелесту вітру в густому листі та до ранкових пташиних пісень.
Рес штурхнула його в плече, щоб привернути увагу, її очі свердлили його, і вона лагідно запитала:
— Щось трапилося, поки тебе не було? Це тому ти такий дратівливий сьогодні? — Її брови спохмурніли, коли вона додала: — Ти мав повернутися вчора ввечері… Я гадала, що то була просто поїздка за припасами?
— Була. — Тор раптом відчув себе виснаженим — нестача сну давалася взнаки тепер, коли він сів. — Але я зупинився в Низькодубі дорогою назад.
Рес щиглем скинула жука в себе з ноги.
— Хіба ти не казав, що в Низькодуб за припасами зась? Принаймні поки ми переховуємося тут.
— Я був там не заради припасів, — сказав Тор. На її питальний погляд він знову зітхнув, а тоді розповів усе, що відбувалося в кілька останніх годин.
— Зажди… Ківа
вільна
? — зазвичай рожеве обличчя Рес зблідло від шоку. — Але…
як
?
— Гадки не маю, — Тор похитав головою, відхилившись на стовбур. — Додай це до нескінченного списку речей, про які запитаємо, коли знайдемо її.
Ресінда мовчала так довго, що він повернувся й поглянув на неї. Вона жувала губу, глибоко замислившись.
— Що? — запитав він.
Повільно вона відповіла: