Золота клітка. Книга 2

Глава 47

ТОРЕЛ

Торел Корентін — більше відомий як Торел Мерідан — швидко крокував табором бунтівників, який ховався глибоко в лісі, біля села під назвою Низькодуб. Його кроки були цілеспрямованими.

Хоча ще тільки світало, кілька любителів рано прокидатися вже розворушилися, дехто тихо вітався з Торелом, коли він проходив повз їхні намети. Зазвичай він би зупинився й зав’язав з ними розмову, розпитав про справи, навіть поспарингував би з тими, хто бажає покращити свої бойові навички; але сьогодні він зосередився на тому, щоб відшукати сестру і поділитися тим, що міцно тримав у руці.

Серце в його грудях гупало, коли він наблизився до командного шатра в центрі галявини. Колись воно належа­ло його матері, але тепер Зулейка привласнила його, здобувши статус тимчасової лідерки бунтівників. Торел досі кипів від люті через провальний план їхньої ма­тері — план, про який вона йому не розповідала, доки не стало надто пізно, щоб він її зупинив. Надто пізно, щоб він її врятував. Надто пізно, щоб він хоча б попрощався.

Торелова рука міцніше вхопила закривавлену тканину, його пальці несвідомо стиснулися через новини, які він ніс. У ньому боролися туга і надія, проте він ретельно контролював свій вираз обличчя, коли зайшов у сестрине шатро.

Незважаючи на ранню годину, Зулейка вже була на ногах — пила з паруючого дерев’яного кухля й роздивлялася мапу Вендераллу на брезентовій стіні. Коли Тор прибув, її погляд кинувся до нього, вираз обличчя був порожнім, як уже не перший рік. Добросерда сестра, яку він знав, зникла — її місце зайняла загартована молода жінка, яка ставала дедалі дивнішою з кожним днем.

— Ти спізнився, — заявила Зулейка, сьорбаючи свій чай. — Повинен був повернутися кілька годин тому.

Торел проігнорував відсутність привітання і підійшов ближче. Зулейчине темне волосся блищало під світлом люмонієвого ліхтаря, який висів над головами; гладенькі кучері були такого кольору, як і його, але на цьому схожість закінчувалася. Зулейка була блідою, він — засмаглим. Її очі були відтінку рідкого меду, як у покійного батька, а він успадкував материн смарагдовий погляд. Зулейка була гнучка й підтягнута, як будь-який воїн у їхньому таборі, але Тор вивищувався над нею, його плечі були широкі, тіло — загартоване роками битв. Спільним у них, окрім кольору волосся, було лише татуювання, яке обоє носили над серцями: чотири слова, записані кодом, який вони вигадали ще дітьми.

Я

не

вклоняюся

нікому

{3}.

Тор не хотів думати ані про те, чому вони викарбували чорнилом ці слова на шкірі, ані про те, що відчуває, коли дивиться на них тепер. Жаль смакував кисло, а глибоченна виснаженість, він боявся, переслідуватиме його вічно. Він очистив розум і, підійшовши до Зулейки, сказав без вибачень:

— Мене затримали.

Його сестра спохмурніла й відкрила була рота, однак Тор поглядом змусив її замовкнути й простяг руку, показуючи закривавлену тканину, яка в його кулаці страшенно пожмакалася.

Зулейка спохмурніла дужче, коли розгорнула подане й прочитала закодовані слова, написані сестриним квап­ливим почерком.

Переклад був випалений у Тора в мозку: три короткі речення, наче кинджали били його в живіт один за ­одним.

Мати

померла

.

Я

на

шляху

до

Валленії

.

Настав

час

забрати

наше

королівство

.

Коли він заплющував очі, бачив лише код; і думати міг лише про те, чи кров належить його малій сестричці… чи їхній уже мертвій матері.

— Як це до тебе потрапило? — спитала Зулейка. Во­на не виказала жодного натяку на те, що смерть матері на неї якось вплинула і що для неї взагалі щось означає воля їхньої давно втраченої сестри.

— Ібрагім, — назвав Тор корчмаря з «П’яного вепра» в Низькодубі.

То був їхній таємний зв’язок із зовнішнім світом. Не зовсім шпигун, але охочий (навіть якщо й нейтральний) інформатор, поки вони лишались у лісі, плануючи наступний крок.

— Він сказав, — пояснив Тор, — що це мало б прибути багато днів тому, але затрималося через погану погоду і те, що посланець захворів. І неможливо дізнатися, коли це відправили. Могли минути вже тижні.

З огляду на відстань, з якої це прибуло, могло минути й значно більше.

Як давно їхня мати померла?

Як давно сестра на волі?

Чому він не знав про це раніше?

Тор прикусив щоку зсередини, знаючи відповідь на останнє. Він не знав, тому що перебував за сотні миль. Не знав, тому що йому наказали відступати з лісів під Заліндовом, з гір, які захищали його й вибрану ним особисто команду елітних воїнів, які всі присягнулися ні перед чим не зупинятися, щоб проникнути у в’язницю й визволити його матір і сестру. Вони були готові пожертвувати своїми життями — та Зулейка наказала відступати. Тор лютував, особливо зважаючи на те, що во­ни успішно розбурхали заліндовських вартових удаваною спробою порятунку, змусили наглядача подвоїти охорону, як Тор і планував. Якби Зулейка почекала ще хоч день перед тим, як зажадати їхнього повернення…

Тор опирався її вказівкам, але він носив титул генерала армії бунтівників, тож мусив дотримуватись ієрархії. Хоча формально в нього був той самий рівень впливу, що й у сестри, нічого доброго з того, що вони почали б сваритися, не було б.

Але це не означало, що він не лютував внутрішньо через те, наскільки наблизився до порятунку сім’ї, до припинення божевілля, на яке перетворилось його життя.

Зулейка гмикнула, зіжмакала тканину й кинула її на землю.

— Дні, тижні, місяці — хоч як давно це трапилося, важливо, що ми робитимемо далі. Як ми це використаємо, — вона показала підборіддям на викинуту тканину. — Як використаємо

її

.

Тор силкувався, щоб не стиснути щелепи:

— Вона була у в’язниці десять років. І заслужила на життя…

— Її повідомлення, — обірвала його Зулейка суворим поглядом, — буквально

кровоточить

від бажання розплати.

— Ми навіть не знаємо, через що вона пройшла, — заперечив Тор.

— То дізнаємося, — Зулейчин погляд став хитрим, на її губи закралася крива посмішка. — Давай самі подивимося, що створили за останні десять років і наскільки зможемо випробувати вірність нашої сестри.

Торел нічого не сказав, боячись того, що може прозвучати. Зулейка сприйняла його мовчання за підтвердження й наказала: