Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 140 из 147

Ківа не встигла договорити: Зулейка дмухнула, і Ківі в обличчя полетіла жменя золотого пилу. Вона закашлялась і почала відпльовуватися, коли насичений карамельний смак переповнив її чуття.

Разом з абсолютним, сліпучим жахом.

«Янгольський пил».

Наркотик, який дуже швидко викликає звикання, був на ній усюди, потрапив у ніс і у відкритий рот.

— Що за

чорт

, Зул?!

— Ти відібрала в мене матір, — відповіла Зулейка суворо. — І навіть не розумієш. І

ніколи

не зрозумієш. Вона завжди вірила в тебе значно більше, ніж у мене. «Золота дитина» — так вона тебе називала. «Стільки си­ли, — казала вона. — Стільки потенціалу». А подивитися на тебе — ти ж ніщо.

Зулейка фиркнула, і Ківі ставало важко зосередитися через наркотик, який швидко діяв. Ставало важко опиратися, намагаючись зрозуміти сестрину злість. Опиратися, намагаючись зрозуміти

будь

-

що

.

— Ти відібрала у мене

все

, — просичала Зулейка. — І тепер я відбираю це у тебе.

— Я не… — спробувала сказати Ківа, але слова зліплювалися докупи ще до того, як злітали з вуст.

Зулейка помахала в повітрі торбинкою з золотим порошком і спокійно сказала:

— Вважай це подарунком за всю твою допомогу. Останній подарунок, який ти будь-коли від мене отримаєш. Це — і ось це.

Розфокусованим поглядом Ківа спостерігала, як Зулейка дістала амулет з-під сукні, потяглася крізь ґрати й опустила ланцюжок Ківі на шию.

— Рештки його захисної сили згасли, коли я пішла забирати в королеви Печатку, — сказала Зулейка. — Вони з принцом Оріелем опирались і виснажили його, тож тепер ця штука марна, але я хочу, щоб амулет був у тебе на згадку про сьогоднішній день — про все, що ти допомогла втілити. Ми видамо наказ, щоб його не відбирали разом з рештою твоїх речей. Хочу, щоб ти пам’ятала, щодня, доки більше не зможеш пам’ятати.

Ківа похитнулася, металеві ґрати перед нею крутилися, кожне слово з сестриного рота було наче туманний, беззмістовний сон. Зулейка різко свиснула, як на складі раніше того дня, тоді помахала перед собою торбинкою з «янгольським пилом» знов і сказала:

— Це дійсно подарунок — він допоможе тобі пережити довгу подорож назад. Ти нічогісінько не помітиш, навіть як спливе час.

Зулейчине обличчя тануло в кольорових формах, галюциногенний наркотик затягав Ківу у свої обійми, але якимось чином їй вдалося пролепетати одне слово:

— Назад?

— У Заліндов, — сказала Зулейка. — Я не можу дозволити, щоб ти бігала тут довкола, допомагаючи своєму принцові втручатися в мої грандіозні плани. Чи Торелу, якщо він не діятиме зі мною.

Зулейка нахилилася до ґрат, які так і крутились, і про­шепотіла (її обличчя торкнувся натяк на божевілля):

— Тут відбувається стільки всього, чого ти не розумієш. Мати думала так дрібно. Я такої помилки не робитиму. І не ризикуватиму тим, щоб ти була на волі й зупинила мене.

Глибоко в душі Ківа знала, що мала б засмутитися, навіть нажахатися, та натомість її кінцівки опустилися, вона розслабилася, дзижчливе відчуття здолало її тіло, головний біль розтав, а її турботи зникли.

Зулейка ще щось казала, чого Ківа не чула крізь при­єм­ний передзвін у вухах. Через туманну хмару вона дивилась, як сестра озирнулася, щоб поглянути на когось — Міррин, яка з’явилася поруч, викликана свис­том, — і передала золоту торбинку.

— Вона вже не при собі, — зауважила принцеса, її потішений голос долинув до Ківи здалеку. — Піду переконаюся, що тюремний вагон готовий, і віддам решту цього її варті. Вони погодилися тримати її під наркотиком, доки вона дістанеться Заліндова. На шляху вона не чинитиме їм проблем.

Розмиті контури льодяно-блакитного шовку зникли з Кі­ви­но­го поля зору, її голова нахилилася вбік. Якимось чином вона опинилася на землі, навіть не усвідомивши цього.

— Прощавай, сестричко, — Зулейчині слова були не більш ніж викривленим шепотінням. — Мені хотілося б, щоб склалось інакше.

Що сталося далі, Ківа сказати не могла — «янгольський пил» затягнув її швидкою й могутньою хваткою. Вона усвідомлювала, що блакитна сукня Міррин повернулася, камера відчинилась і її тіло попливло. Вона засміялася від такого відчуття, почуваючись легшою за повітря, а тоді опинилася зовні, на холоді, і лежала на твердій поверхні, її рукам і ногам було тісно, адже її оточувало ще більше залізних ґрат: вона була в клітці.

А тоді почався рух.

Наступні хвилини, години, дні, тижні перетворилися на мішанину тріскотіння гравію і стукання ґрат, яку переривали лише рідкісні миті ясності, — і тоді вартові задували їй в обличчя більше карамелевого порошку, знову відправляючи її в безпам’ять. Їй снилися золоті палаци та блискучі річки, кімнати з вікнами і туманним мармуром. Вона бачила Джаренове обличчя, руки, губи — він торкався її, обіймав, пестив. І вона шепотіла йому, казала все, чого ніколи не сказала вголос, усю правду, яку закоркувала всередині, боячись, що буде, якщо вона це випустить.

«Я знаю, що ти боїшся. Але не варто, я обіцяю».

Його голос омивав її, мов чисте сонячне світло, і вона хотіла сказати йому, що він помиляється. Вона більше не боїться.

Бо вона любила його.

Понад усе на світі.

І коли вона нарешті прокинулась одного прохолодного ранку і побачила, що оточена знайомими вапняковими стінами, перше, що вона зробила, — це прошепотіла його ім’я, тягнучись до нього.

Але його не було.

На Ківу звалилася реальність, хоч «янгольський пил» і досі туманив її тіло, намагався контролювати розум. Вона боролася, пригадуючи вигляд Джарена після того, як він поцілував її… а тоді біль на його обличчі, коли він дізнався про її зраду.

З неї вирвався схлип, однак тугу приглушив наркотик, а потім — страх, коли з’явилося похмуре обличчя На­гля­да­ча Рука, який з тріумфом дивився на неї крізь ґрати тюремного візка.

— На жаль, твоє місце в лазареті вже зайняте, — сказав він, — але в тунелях завжди багато роботи. — Його губи розтяглися в посмішці. — Ласкаво прошу додому, Н18К422.

І це було останнім, що Ківа пам’ятала до того, як «янгольський пил» знову затягнув її в безпам’ять, лишивши останню свідому думку: якщо Рук відправить її в тунелі, то жити їй ще лишиться пів року.

Щонайбільше рік.

А тоді вона помре.