Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 133 из 147

Глава 42

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Ківа не марнувала часу на те, щоб перевдягнутись у щось більш підхоже для верхової їзди, а одразу вибігла з палацу. Ноги в туфлях ковзали по стежці. Вона перехопила конюха, який відводив коня якогось гостя, вихопила віж­ки й гукнула:

— Родинна необхідність!

Підліток із роззявленим ротом спостерігав, як вона сіла верхи, у своїй шовковій спідниці, і рвонула до воріт, а тоді — ген у місто.

Дві її попередні подорожі до Чорноводної Трясовини тривали по двадцять хвилин помірним темпом, але через нагальність Ківа карколомно помчала галопом по залитій місячним світлом дорозі, і кожна її часточка волала:

поспішай

!

Якщо Зулейка поїхала по кинджал… якщо Делора спробувала зупинити її…

Ківа не знала, який з її страхів гірший, однак усі вони вели до того, що може трапитися, якщо Зулейка дістане Око і між нею та всім королівством залишиться тільки один складник Тріади — Королівська Печатка.

Вона стане королевою Евалону.

А сім’я Валлентіс…

Джарен

…

Ківа не змогла завершити думку.

Вона нагадала собі, що безглуздо перейматися майбутнім, яке ще не настало, особливо коли стихійної магії буде більш ніж достатньо, щоб Валлентіси себе захистили. Кожен з них, навіть юний Оріель, має силу, з якою варто рахуватися. Панікувати через те, що ще не сталося, — марно.

Тож Ківа зосередилася на тому, щоб триматися верхи і мчати швидше за вітер.

Вона дісталася до болота за половину звичного часу. Кінь важко дихав, коли вона зіскочила з сідла і прив’язала вуздечку до ґанкового поруччя. Серце застрягло у Кі­ви в горлі, коли вона побачила, що двері в дім ледь від­чинені.

— Делоро! — погукала вона й побігла у вітальню.

І різко завмерла: хаотично розкидані по підлозі книжки й прикраси, оголені полиці, перекинуті книжкові шафи, вся кімната така, наче вибухнула.

Зулейки не було.

А в центрі всього цього долілиць лежала Делора.

—

Ні

! — зойкнула Ківа, кидаючись вперед і стаючи навколішки біля бабусі. Обережно її перевернула.

Один погляд — і Ківа відсахнулася, її руки відлетіли геть через шок і невпевненість.

Делора застогнала, і Ківа збагнула, що стара ще жи­ва. Але що з нею? Було неясно.

Довкола живота бабусі був похмурий туман, наче верт­ка чорна хмара. Ківа гадки не мала, що то таке, та во­но було жахливо неприродним. Вона гидувала його торк­нути­ся, проте змусила себе покласти тремку руку Делорі на живіт і ще раз викликати цілющу магію з себе, благаючи, щоб та явилася на допомогу.

Її пальці залоскотало, шкіра запалала, сила здійнялася на поверхню… але золоте світло не з’явилося.

Щось було не так.

Сила

хотіла

зцілювати, Ківа це відчувала. Вона була готова і в очікуванні її випустити, однак щось блокувало. І це «щось» не мало нічого спільного з Ківою.

Делора закашляла, її очі повільно розплющилися. Во­на не здивувалася, побачивши Ківу, не здивувалася й побачивши темряву, яка крутилася на ній самій.

— Н-не подіє, — слабким голосом сказала Делора, дивлячись на Ківині руки, які зависли над нею. — Не марнуй сил.

Ківа все одно постаралася дужче, знову спонукаючи свою магію ринути в жінку. Але нічого не сталося — Ківу тільки накрило хвилею запаморочення, і то з такою силою, що їй довелося потягтися до землі, аби знайти опору.

— Д-дияволиця приходила по к-кинджал, — сказала Делора, її зморщене обличчя скривилося від болю.

— Що вона з вами зробила? — видихнула Ківа, тягнучись до краю бабусиної сукні. Якщо магічними засобами вона не могла нічого вдіяти, в її розпорядженні все одно були звичайні цілительські навички.

Але Делора підняла тонку руку й зупинила її:

— Я казала тобі: вона така ж небезпечна, як і твоя матуся. В ній те саме зло. — Бабця знову кашлянула торохтливим мокрим звуком, її пальці вхопилися міцніше за Ківині. — Ось що т-трапляється, якщо піддатися Торвіновій темряві. Коли відвертаєшся від зцілення задля шкоди.

— Але… Зулейка не володіє магією. І

ніколи

не володіла.

— Вона збрехала. Твоя матуся… — ще одне вогке кашляння, — твоя матуся навчила її всього, що вміла сама. Вони навчилися разом.

— Ні, — Ківа похитала головою. — Ви помиляєтеся.

Проте вона почула Торелів голос, який шепотів у думках: «Вони з матір’ю були дуже близькі, особливо наприкінці. Проводили разом кожну мить».

Невже це правда? Невже Зулейка володіє магією? І ховала її від них усіх? Докази були перед Ківою, і все ж їй було важко в це повірити, навіть якщо вона бачила темряву на власні очі.

Делора знову закашлялася, цього разу настільки потужно, що все її тіло здригнулось, а з рота витекла цівка крові.

Ківа вилаялась і перепитала:

— Що вона з вами

зробила

?

— Мої органи в-відмовляють, — прошепотіла Делора. — Ти н-ніяк не можеш зарадити тому, що її сила діє в моєму тілі, тож п-послухай…

— Це моя провина, — застогнала Ківа. — Вона прийшла по кинджал, тому що я…

—

Послухай

, — наполегливо мовила Делора, і по її підборіддю потекло більше крові. — Кинджал…

— Я знаю, що це Око Богів, — сказала Ківа, щоб бабуся передихнула. — Знаю, що Зулейка може його використати, аби забрати трон.

— Ні, ти н-не розумієш, — сказала Делора, а тоді знову розкашлялася, притискаючи вільну руку до живота. Другою рукою вона щосили трималася за Ківу. — Кин­джал… Сана застосувала його проти Торвіна. Вона так в-вря­ту­ва­ла королівство.

Джарен згадував це перед тим, як Ківа втекла з палацу: що деякі з легенд кажуть, наче королева скористалася ним проти короля, мало його не вбивши.

— Це не має значення, — заспокійливо сказала Ківа, витираючи кров з Делориного обличчя (воно швидко блідло). — Треба дістати вам…

—

Ківо

! — вибух роздратування в Делори зміцнив її голос. — Той кинджал може забирати магію. То був подарунок від богів… подарунок Сані, щоб вона скористалася ним проти Торвіна. Подарунок, щоб

зупинити

його.

Ківа відсахнулась, у вухах задзвеніло від Делориних згубних слів.

«Той кинджал може забирати магію».

— Я не… — видихнула Ківа, неспроможна договорити жахливе речення.

Делора відпустила Ківу і показала зарубцьований шрам на животі. Смертельна магія досі вирувала над її блідою шкірою.